Сторінка
6

Сучасний стан наукових досліджень з археології та давньої історії України

Слов’янські племена, що залишились на корінній території (це – український Лісостеп, а також лівобережне Повіслення (Середня Польща), набули щодо тих племінних слов’янських груп, які переселилися в нові регіони, свої культурно-мовні статуси також стало окремими етно-мовними одиницями, що започаткували основу формування українського та польського народів. Разом з тим, слід відзначити, що пам’ятки Празько-Корчацької культури у Подунав’ї лежать в основі старожитностей предків словаків, морав’ян і чехів. Тобто вони засвідчують, що у VІ-VІІ ст. предки українців, словаків, морав’ян і чехів мали одну й ту ж археологічну культуру.

Не існує джерельного підтвердження існування в середньому Подніпров’ї до 2 половини ІХ ст. племінного утворення слов’янських русів, тим паче – Руського каганату, які нібито поглинули всі східнослов’янські племена, згадані Літописом, і створили єдину східнослов’янську етнічну спільноту. Сама назва Русь, за Літописом, привнесена норманською династією князів – Рюриковичами. Поляни отримали свою назву «русів» лише з приходом до Києва варягів-русів. Тому фраза з Літопису: «… поляне еже ныни зовомая русь» ніколи не означала, що «поляни» – це одвічний синонім назви «русь». У сучасній українській історіографії проблема русів найбільш повно викладена у працях С.Шелухіна, Н.Яковенко та у третьому томі п’ятнадцятитомної праці «Україна крізь віки».

Епоха після великого слов’янського розселення (VІІІ-Х ст.) характеризується перегрупуванням слов’янських племен на території України, відбувається поширення певної частини правобережного населення на Лівобережжя. Ці нові утворення, на відміну від попередніх (V-VІІ ст.), які представляли на цій території лише два великі слов'янські об'єднання – склавинів та антів (відповідно – Празько-Корчацька та Пеньківська культури) – включають уже тринадцять різних племінних груп, відомих за літописними даними. Ці групи об’єднувалися у великі союзи-княжіння, створюючи передумови для виникнення східнослов’янської державності. Після розгрому аварами дулібського об'єднання, в яке входили всі Правобережні літописні племена, основною рушійною силою стають поляни. Вони займають ключове місце у відносинах з хозарами, яким придніпровські слов'яни якийсь час платили данину, а потім – з норманами, яких впустили до Києва. З приходом останніх навколо Києва формується східнослов'янська держава – Київська Русь. Основою утворення Київської держави була південна група східнослов'янських племен – предків українського народу, соціально-економічний розвиток яких був вищим, порівняно з іншими східнослов’янськими племінними групами.

Норманська династія князів-Рюриковичів, запрошена слов'яно-угро-фінським об'єднанням Поволжя, уже в другому поколінні перебирається на Дніпро і об'єднує північну прибалтійську і південну причорноморську торговельно-економічні зони в одну державу – Київську Русь. Слов'янізуючись, вона в Х-ХІ ст., переважно силою, поширює свою владу на всі східнослов'янські племінні групи, піднімаючи таким чином державотворчі процеси на вищий надплемінний рівень. За Володимира Святославича та Ярослава Мудрого, Київська Русь досягає рівня територіально-політичного та правового організму з ознаками федералізму. У літературі цю державно-політичну ситуацію нерідко трактують як етнічну єдність, що веде до утворення давньоруської народності. Однак, це тільки підміна понять, що не відображає об’єктивних реалій. Менше ніж за сто років на величезних просторах від Вісли до Волги і від Чорного до Балтійського моря за наявності непрохідних природних бар'єрів і браку комунікацій, за існування різних торговельно-економічних орієнтацій південної та північної частин Русі, місцеві етномовні й культурні відмінності різних східнослов'янських племінних груп не були знівельовані. Вони залишилися та найзначнішою мірою спричинили розпад Київської Русі.

Розпад Київської держави розпочався вже після смерті Ярослава Мудрого. Новоутворені князівства, очолені його синами, племінниками та онуками, незважаючи на династичні зв'язки, в міжудільних війнах захищали та обстоювали свої вотчини. Вони поступово згрупувалися навколо певних культурно-економічних центрів (Полоцьк на Двіні, Владимир-на-Клязьмі, Київ та Галич у Дніпро-Дністровському межиріччі), що в географічному відношенні накладаються на колишні племінні землі. Тут найбільше збереглися свої етномовні та етнокультурні традиції, витоки яких сягають раннього середньовіччя. Вони і стають рушійними силами тих процесів, що започаткували утворення трьох східнослов'янських народів – українського, білоруського та російського, їхні витоки сягають доби Великого переселення народів.

Виникнення етноніма «Україна» також сягає ранньосередньовічного періоду, коли на інтегрованій склавіно-антській основі утворюється єдина дніпро-дністровська етномовна група східнослов'янських племен. Залишаючись назавжди слов'янами в розумінні свого походження від слов'янської сім'ї народів, а з кінця IX ст. – слов’янами-русами за приналежністю до Києво-Руської держави, вони з метою самоідентифікації поступово відновлюють назву дніпровських племен антів («окраїнних»), яка згодом набирає територіального та етнополітичного значення та трансформується в назви «Україна», «український народ». Пройшовши низку стадій свого становлення та територіального поширення, у ХІХ-ХХ ст. назва «Україна» утверджується остаточно як етнонім окремого слов'янського народу, заміняючи старі назви «Русь», «Мала Русь», «Червона Русь», що в пізньому середньовіччі вирізняли його серед інших слов'янських народів, зокрема східнослов'янських, з кореневими назвами Русь («Білорусь», «Велика Русь»). Сьогодні ця назва визначає суверенну європейську державу – Україну та її народ.

Викладені нами концепції, на нашу думку, відповідають сучасному стану української науки з основних проблем давньої історії України.

Література:

1. Баран В.Д., Черняхівська культура – К., 1981.

2. Брайчевський М. Конспект історії України. – К., 1993.

3. Грушевський М. Історія України–Руси, – Львів, 1904. – Том 1.

4. Давня історія України – К., 1997. – Том 1.

5. Літопис руський (в перекладі Л.Маховця) – К., 1989.

6. Ляпушкін И.И. Славяне Восточной Европы накануне образования древнерусского государства МИА № 152, – М., Л., 1968.