Сторінка
2

Сучасний стан наукових досліджень з археології та давньої історії України

Розглядаючи свою схему історії України, опубліковану у 1993 р. окремою книгою під назвою «Конспект історії України», М. Брайчевський звернув увагу на наявність у знаннях про нашу країну «білих» і «чорних» плям. Перші з них появились в результаті замовчування і заборони радянським режимом висвітлення тих історичних реалій, які не вкладались у рамки його політичних інтересів, другі – внаслідок фальсифікацій фактів і явищ, незручних імперським амбіціям правлячої верхівки [2, 3]. З іншого боку відомий учений археолог закликає розвивати справжні досягнення української історичної науки, напрацьовані вітчизняними та іноземними вченими.

Розглядаючи давню історію України від початків заселення її території людиною, що здатна була виготовляти знаряддя праці, і до періоду утворення племен і народів, автор застерігає від спроб «прив’язувати» до давніх етнічних груп, представлених енеолітичними культурами та культурами доби бронзи, «… сучасну етнонімічну номенклатуру, шукати якихось «чистих» чи прямих генетичних ліній … Доведеться, мабуть, примиритися з тим, – пише М.Брайчевський, – що ми ніколи не дізнаємося ані імені творців тих численних культур, ані їхньої мови, а тому мусимо задовольнитися умовною археологічною термінологією: «трипільські племена», «комарівські» «ямні» і т. д [2, 25].

В останні роки вийшли в світ нові численні статті і монографії, присвячені цій проблематиці. В них даються оцінки джерел і, з урахуванням нагромаджених знань, часто з нових позицій розробляються проблеми етнокультурного, соціально-економічного і суспільного розвитку давнього населення України, зроблені спроби історичних реконструкцій [12]. Особлива увага приділяється давній історії слов’ян, зокрема предкам сучасних східнослов’янських народів. Питання їх виникнення, диференціації та місця в історії Європи, особливо Східної Європи, є одними з найбільш дискусійних. Це стосується, і можливо в першу чергу, слов’ян – предків українського народу, що є предметом наших досліджень. Саме вони обжили наші землі і залишили нам яскраві й неповторні пам’ятки культури, зокрема основи нашої державності. В радянські часи давня історія народів, що увійшли в Радянський союз штучно дозувалась і, не дивлячись на об’ємну базу джерельного матеріалу, мусила становити лише мізерну частку того, що відводилось для висвітлення історії більшовицького режиму та славословія його вождів. Великий джерельний матеріал, зокрема по археології давніх слов’ян здобутий у минулому столітті, зокрема після Другої світової війни, і новий вимагає наукового опрацювання, публікації та осмислення в плані історичних реконструкцій. Це, у свою чергу, відкриває нові можливості побудувати типологічні колонки безперервного етнокультурного розвитку давнього населення України. Застосування природничо-математичних методів у вивченні матеріальної культури значно посилює її інформативні можливості, розширює межі археологічного пошуку. Все це відкриває нові можливості для розуміння і висвітлення етнокультурного та соціально-економічного розвитку давнього населення України, зокрема предків українського народу.

Етноісторичний процес будь-якого народу, зокрема слов’янського, конкретно українського, не можна звести до простого біологічного відтворення поколінь одного етносу. Уже від самого початку свого зародження українці були частиною слов'янства, як їхні предки – частиною індоєвропейського світу, їхній розвиток відбувався у безпосередніх контактах і взаємовпливах із сусідніми такими ж етноісторичними спільнотами. Поряд з процесами диференціації, виділення та самоусвідомлення окремих етнічних груп і народів мали місце процеси інтеграції, коли, в результаті змішування різних племінних груп утворювались нові народи. Ця закономірність притаманна, насамперед, тим слов’янським утворенням, які в процесі розселення осідали на чужих територіях і змішувались із субстратним населенням.

Усі ці процеси суворо регламентовані, прив’язані до певних природних та географічних зон і визначені часово. Тобто зародження слов’янських народів відбувалося в рамках певних географічних регіонів, певного етносоціального та етнографічного середовища і на певному історичному етапі. Етноісторична схема, розроблена лінгвістами, істориками-медієвістами, археологами, зведена до декількох ієрархічно-історичних етапів: індоєвропейці або староєвропейці, германо-балто-слов’яни, праслов’яни, слов’яни, слов’янські народи. Кожна з цих етноісторичних категорій повинна була пройти тривалий історичний шлях від зародження та розвитку до утворення нових етносоціальних спільнот, які б усвідомили свою етнокультурну окремішність. Зрозуміло, що це зайняло століття та тисячоліття. При цьому формування кожного європейського етносу відбувалося в конкретних історичних умовах, які в різних регіонах Європи мали свої особливості, залежно від географічного положення та природного середовища. Наприклад, найбільш сприятливою для етносоціального та культурного розвитку в Європі була Середземноморська зона. Там з’являються перші європейські народи, перші європейські цивілізації.

Звідси випливає, що ми не можемо довільно встановити час виникнення слов’янських народів, наприклад з палеоліту, неоліту чи енеоліту. Вони, у тому числі й український народ, не могли утворитися раніше, поки їхні предки не пройшли визначені історичні стадії свого розвитку.

Певна частина українського суспільства дещо болюче сприймає тезу про зародження слов’янських народів, українців зокрема, у ранньосередньовічний час, хоч тоді народилася більшість європейських народів. Їм здається це значним припізненням. Один з учасників українознавчої конференції, на противагу викладеним тезам, назвав праукраїнською палеолітичну стоянку Королеве на Закарпатті, якій близько мільйона років. «Хіба то не наші предки?» І справді, ця стоянка, як і аналогічні нижньопалеолітичні стоянки Причорномор’я і Криму та середньопалеолітичні на Середньому Дністрі, відкривають історію наших земель, історію України, бо вони вказують на появу тут людини у прадавні часи, у дольодовиковий період. Але це ще не етнічна історія українського, слов’янського чи навіть праслов’янського етносу, до формування якого від Королевого пройшли тисячоліття. За цей час тут безліч разів змінювалося населення. Відомо, що коли в кінці 1 половини І тис. н. е. на південні схили Карпат, де відкрита стоянка Королеве, прийшли слов'яни, вони застали там фракійське населення, германців та рештки кельтів. Так чиї ж предки – люди з Королевого? На сьогоднішньому рівні знань цього просто неможливо встановити. Вони ще не усвідомлювали себе якоюсь окремою етнічною групою.