Сторінка
11

Охорона праці та її організація на підприємстві, в установі, організації

Гарантійні норми забезпечення працівників засобами індивіду­ального захисту передбачені ст. 136 КЗпП України і ст. 8 Закону України «Про охорону праці», що були конкретизовані у «Поло­женні про порядок забезпечення працівників спеціальним одя­гом, спеціальним взуттям та іншими засобами індивідуального захисту», затвердженому наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 29 жовтня 1996 р. № 170. Засо­би індивідуального захисту видаються працівникам тих профе­сій та посад, що передбачені типовими галузевими нормами без­платної видачі таких. В Україні затверджено ряд типових поло­жень, що регулюють порядок видачі спеціального одягу, спеціального взуття та інших засобів індивідуального захисту залежно від галузевої підпорядкованості підприємства, устано­ви, організації. Наприклад, такі норми прийняті для працівників м'ясної і молочної промисловості, працівників елеваторної, боро­шномельно-круп'яної і комбікормової промисловості, працівни­ків сільського та водного господарства, працівників харчової промисловості, працівників зв'язку, робітників підприємств наф­тової, газової, нафтопереробної і нафтогірничої промисловості. Зазначені нормативні акти встановлюють обов'язковий міні­мум забезпечення працівників засобами індивідуального захис­ту. З врахуванням специфіки виробництва, вимог технологіч­них процесів і нормативних актів з охорони праці, за узгоджен­ням з представниками профспілкових органів і рішенням працівників підприємства засоби індивідуального захисту мо­жуть видаватися понад передбачені норми. Питання забезпе­чення цими засобами працівників конкретного підприємства, установи, організації регулюються локальними нормативно-правовими актами і колективними договорами. На основі типо­вих галузевих нормативних актів на підприємстві приймається перелік робіт і професій, що дають право на безплатне одержан­ня спеціального одягу, спеціального взуття та інших засобів ін­дивідуального захисту.

Ця гарантія забезпечує захист здоров'я працівників, які ви­конують роботу у несприятливих умовах виробничого середови­ща, що негативно впливають на працездатність працівників. То­му видача замість спеціального одягу та спеціального взуття ма­теріалів для їх виготовлення або виплата грошових сум для їх придбання забороняється.

Чинне законодавство передбачає окремі випадки, коли допуска­ється грошова компенсація засобів індивідуального захисту, а саме:

у разі неналежного виконання роботодавцем обов'язку щодо своєчасного забезпечення засобами індивідуального захисту і придбання їх працівником за власні кошти. Потрібно зауважи­ти, що така компенсація надається лише тому працівникові, який мав право на забезпечення засобами індивідуального за­хисту і представив документ, який засвідчує їх купівлю та вар­тість. При відсутності необхідних документів компенсація ви­трат здійснюється за роздрібними цінами підприємства-виробника. Вартість засобів уточнюється бухгалтерією підприємства. Порядок виплати компенсації встановлюється в колективному договорі;

у разі неналежного виконання роботодавцем обов'язку щодо своєчасної організації хімчистки або прання одягу. Працівнику оплачуються фактичні витрати на прання і хімчистку при по­данні документа, що підтверджує вартість зазначених послуг.

Працівникам, які працюють у шкідливих і небезпечних та особливо шкідливих і небезпечних умовах праці, з метою зміц­нення їх здоров'я і попередження професійних захворювань без­оплатно надається молоко або рівноцінні продукти та лікуваль­но-профілактичне харчування. Видача вказаних продуктів є од­ним із заходів, що входять у систему організації охорони праці з метою захисту життя і здоров'я людини, збереження її працездат­ності на виробництві.

Видача молока має цільовий характер, тому працівник пови­нен фактично його одержати і спожити. У трудовому законодав­стві встановлена низка вимог, спрямованих на забезпечення цього положення:

ü не допускається компенсація вартості молока грошима. Ви­плата грошової компенсації для придбання молока допускаєть­ся лише при роз'їзному характері роботи працівника (ст. 7 Зако­ну України «Про охорону праці»). Умови виплати цієї компенса­ції передбачаються у колективному договорі;

ü забороняється заміна молока іншими товарами і продукта­ми, крім рівноцінних йому — кефіру, кислого молока (кисляку), мацоні тощо;

ü не дозволяється видача молока за одну або декілька змін наперед, аналогічно як і за попередні зміни;

ü не дозволяється відпуск молока додому.

Роботодавець самостійно вирішує питання безплатного забез­печення працівників молоком та іншими рівноцінними продук­тами, але з дотриманням умов, визначених у законодавстві як обов'язкові.

Законодавство України з метою профілактики професійних захворювань передбачає право працівників, що працюють в особ­ливо шкідливих умовах праці, на одержання лікувально-про­філактичного харчування. Воно надається відповідно до «Пра­вил безплатної видачі лікувально-профілактичного харчування», затверджених ще постановою Державного комітету СРСР з праці та соціальних питань і Президії ВЦРПС від 7 січня 1977 р. № 4/П-1.

Право на його одержання мають лише ті працівники, які ви­конують роботи, передбачені у «Переліку виробництв, професій і посад, робота в яких дає право на безплатне одержання ліку­вально-профілактичного харчування у зв'язку з особливо шкід­ливими умовами праці», затвердженому постановою Державно­го комітету СРСР з праці та соціальних питань і Президії ВЦРПС від 7 січня 1977 р. № 4/П-1. На підприємствах, в устано­вах, організаціях на його основі та за результатами атестації ро­бочих місць приймаються конкретні переліки виробництв, про­фесій і посад, робота в яких дає право на одержання спеціаль­ного харчування, що є складовою частиною колективного договору.

У «Правилах безплатної видачі лікувально-профілактичного харчування» встановлено категорії працівників, яким також на­дається спеціальне харчування. Ці випадки у тій чи іншій мірі пов'язані з негативним впливом шкідливих факторів виробницт­ва на здоров'я працівника.

Гарантії прав працівників, що працюють у шкідливих і важ­ких умовах праці забезпечуються шляхом встановлення пільго­вого робочого часу і часу відпочинку. Ці працівники працюють на умовах скороченого робочого часу, максимальна тривалість роботи не може перевищувати 36 годин на тиждень. Конкретний перелік посад і професій, що дає право на скорочений робочий час, формується на основі «Переліку виробництв, цехів, про­фесій і посад із шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого тижня», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 р. № 163.