Сторінка
2

Забезпечення рентабельності страхової діяльності

Залежно від того, з якою метою потрібно виконати натуральну класифікацію, обирають ту чи іншу класифікаційну ознаку.

Страхування як наука, як галузь знань та як сфера бізнесу ха­рактеризується багатьма специфічними поняттями. Без класифі­кації цих понять неможливо виконувати ні теоретичні дослі­дження, ні практичну роботу в цій галузі. Тому класифікації страхування приділяється пильна увага.

В основу класифікації страхування можна покласти розбіжно­сті у сферах діяльності страхових компаній, у підходах щодо за­безпечення страхового захисту майнових інтересів фізичних і юридичних осіб, у визначенні об'єктів страхування, обсягів стра­хової відповідальності, у формах проведення страхування тощо. У зв'язку з цим можна вирізнити найістотніші класифікаційні ознаки, за допомогою яких класифікують страхування і які мають найбільше значення як у теоретичному, так і у практичному розумінні, а саме:

• історичні ознаки (етапи розвитку страхової справи; час ви­никнення окремих видів страхування);

• економічні ознаки (інвестиційна складова договору страху­вання; рід небезпеки; об'єкт страхування);

• юридичні ознаки (вимоги міжнародних угод і внутрішнього законодавства; форма організації страховика; форма проведення страхування).

Класифікація за історичними ознаками передбачає виокре­млення етапів розвитку страхування (зародки страхування в ан­тичному суспільстві; середньовічне страхування у формі взаємо­допомоги; страхування в період раннього капіталізму; страхуван­ня в сучасному капіталістичному суспільстві) і поділ усієї сукуп­ності страхових послуг за часом їх виникнення. Така класифікація має швидше теоретичне, аніж практичне значення. Проте слід зауважити, що теоретичні знання історії страхової справи, її витоків, генезису допомагають прак­тикам орієнтуватися у процесах, що відбуваються на страховому ринку, прогнозувати тенденції його розвитку, будувати страхові правовідносини з урахуванням досвіду, нагромадженого за бага­торічну історію зарубіжного і вітчизняного страхування.

Класифікація за економічними ознаками передбачає кілька підходів. Найважливішою економічною ознакою для класи­фікації страхування є наявність або відсутність у договорі страхування інвестиційної складової. З огляду на це у світовій практиці всю сукупність страхових послуг поділяють на дві ве­ликі групи.

Перша група об'єднує ті договори страхування, які не лише задовольняють потреби страхувальників у страховому захисті, а й здатні забезпечити їхні інвестиційні інтереси, тобто уможлив­люють нагромадження й капіталізацію страхових внесків. Такі договори охоплюються поняттям — «страху­вання життя». Хоча не обов'язково, щоб у конкретному виді страхування йшлося саме про страхування життя. Прикладом подібних договорів є договори індивідуального страхування жит­тя, страхування дітей до повноліття і вступу в шлюб, страхування додаткової пенсії тощо. Це довгострокові договори страхування, які укладаються на 5, 10, 20, 30 і більше років.

Страхові премії за договорами страхування життя зазвичай сплачуються в розстрочку протягом усього терміну дії догово­ру з таким розрахунком, щоб на момент закінчення дії догово­ру розмір нагромаджених страхувальником внесків дорівню­вав би страховій сумі за договором. Відбувається начебто «накопичення» страхувальниками коштів, які зберігаються (перебувають в управлінні) у страховика на період дії догово­ру страхування.

Оскільки за договорами страхування життя відповідальність страховика настає або в разі смерті застрахованої особи, або в ра­зі дожиття нею до заздалегідь обумовленої договором події, то зрозуміло, що за будь-яких обставин внесені кошти повернуться застрахованій особі або її правонаступникам, причому, як прави­ло, — з певними відсотками. Тобто внески за договорами страху­вання життя мають для страхувальника яскраво виражений хара­ктер інвестиції.

Законодавство багатьох країн передбачає встановлення норми прибутковості, що ЇЇ має забезпечити страховик у результаті управління коштами, які надійшли компанії у вигляді премій зі страхування життя. На цю норму прибутковості, передбачувану при розрахунках страхового тарифу, може зменшуватися розмір страхової премії, що її сплачує страхувальник. Якщо ж такого зменшення не відбувається, то страховик зобов'язаний нарахову­вати певні відсотки на суму отриманих від страхувальника стра­хових премій. Тобто страхувальник залучається до участі у при­бутку, який утворюється в результаті інвестування й розміщення коштів страхових резервів зі страхування життя. Безперечне і повне повернення страхувальникові (застрахованому, його правонаступникам) внесеної суми премій плюс додатковий дохід у вигляді відсотків річних саме і означає ту інвестицій­ну складову, якою вирізняються договори страхування жит­тя і якої немає в інших договорах страхування.

Друга група договорів — це ті договори, які обслуговують потреби виключно у страховому захисті, не торкаючись інвести­ційних інтересів страхувальників. Прикладом подібних договорів є договори страхування нерухомого майна, засобів транспорту, фінансово-кредитних ризиків тощо. Вони об'єднуються поняттям — «не-життя», або «загальне страхування». В українській практиці, термін «не-життя», як пра­вило, не вживається; зазвичай у такому разі вживають термін «ризиковані види страхування», або «види страхування інші, ніж життя», або ж «загальні види страхування».

Загальне страхування включає всі ті види страхування, які не підпадають під ознаки договорів страхування життя. Договори загального страхування є короткостроковими. Стандартний тер­мін їх дії — рік (саме з огляду на цей термін обчислюють страхо­ві тарифи для більшості видів загального страхування). Іноді во­ни можуть укладатися навіть на кілька днів, наприклад при страхуванні вантажів — на період транспортування, а при стра­хуванні туристів, що виїздять за кордон, — на період перебуван­ня там. Отже, тут немає змоги протягом тривалого часу нагромаджувати страхові премії. Та й самі страхові премії порівняно з договорами страхування життя мають зовсім інший економічний зміст. Вони, як правило, сплачуються одноразово і становлять невеличкий відсоток від страхової суми. Вони не нагромаджую­ться, не розглядаються страхувальниками як інвестовані кошти і не повертаються страхувальникам по закінченні дії договору страхування. Договори загального страхування, таким чином, призначені лише для забезпечення компенсації збитків внас­лідок страхових подій.

Класифікація з виокремленням двох зазначених груп, незва­жаючи на зовнішню простоту, має дуже велике значення і глибо­кий зміст.

Річ у тім, що фінансове управління компанією, яка здійснює страхування життя, відрізняється від управління компанією, що провадить загальні види страхування. Необхідність збереження довгострокових заощаджень страхувальників за договорами страхування життя висуває до страховиків, що здійснюють таке страхування, особливі вимоги. Для них, як правило, передбачає­ться підвищений розмір статутного капіталу. Установлюється особливий порядок формування страхових резервів, які обчис­люються окремо за кожним договором страхування з викорис­танням методів актуальної математики. Доходи таких компаній у ви­гляді внесків за договорами страхування життя не підлягають оподаткуванню.