Сторінка
4

Методологічні аспекти аналізу інституціональних ефектів функціонування політичної сіті територіального розвитку

Неефективні інститути в економічному аспекті призводять до різкого зростання трансакційних витрат на координацію суб'єктів і підтримки стабільності. У цьому разі правляча еліта може провести інституціональні зміни, або пристосуватись до ситуації неефективності формальних інститутів, використовуючи неформальні механізми. Неформальна інституціоналізація, як вважають дослідники, має такі варіанти розвитку: регрес - поступова заміна формальних практик неформальними; прогрес – поступове витіснення неформальних практик; стабільність (рівноважність формальних та неформальних практик), яка зберігається до того часу, поки забезпечується панування владної еліти та задовольняються інтереси певної частини населення, яка її підтримує[26, с. 7].

У ситуації неефективності формальних інститутів система взаємодії на локальному рівні та між різними рівнями публічної влади будується на основі підміни або конкуренції функцій різних рівнів публічної влади, що приводить до зниження ефективності виробництва суспільних благ як на місцевому так й на регіональному рівнях. "Пастки децентралізації" містять у собі тенденції девальвації практичної значимості формальних правил гри. Якщо цілі акторів політичного/економічного ринку не досягаються у рамках формальних інститутів з причини їхньої неефективності, відбувається процес деформалізації правил - заміщення формальних правил неформальними. У цій ситуації влада різних рівнів зацікавлена у застосуванні механізмів ухиляння від демократичного контролю та від належного виконання своїх прямих повноважень.

Суттєвим елементом загальної логіки деформалізації правил є "інституціональні пастки", серед яких типовими для транзитивних суспільств є: відсутність необхідних законодавчих норм; нечітка визначеність норм; наявність великої кількості суперечливих інструкцій; можливість двозначної інтерпретації правил; вибірковість здійснення контролю за їхнім виконанням тощо. Деформалізація правил знижує ресурс легітимності одночасно перетворюючись на нелегітимний владний ресурс представників публічної влади, який становиться надбудовою над делегованими повноваженнями чиновників. Формальні правила, втрачаючи свою ефективність та дієвість, поступаються місцем неформальним правилам. Публічні ролі набувають декларативного характеру, за яким формальні правила стають ритуальними, завуальовуються ненормативні цілі та правила. Подібна інституціональна практика сприяє формуванню асиметричних політичних сітей заміщуваного або конкурентного типів, які продукують негативні інституціональні ефекти. Останні проявляються, передусім, у феномені, який прийнято називати неформальною економікою, та який привернув увагу багатьох зарубіжних та вітчизняних вчених[2; 14; 15; 22, 29].

Формування асиметричних політичних сітей є процесом, характерним для транзитивних (соцієтальних[6]) суспільств з дефектними формами демократії. Пострадянські країни пішли шляхом запозичення ринкових інститутів, які формувались на Заході під впливом власної довготривалої історії та культури. Запозичені інститути у процесі децентралізації державної влади увійшли у стан конфлікту з укоріненими нормами та правилами, що спричинило появу інституціональних пасток та деформалізацію правил. Цей процес є характерним й для України, в інституціональному середовищі якої має місце значна доля опортуністичної поведінки представників органів публічного управління та акторів економічного розвитку, яка підриває ресурси територіального розвитку.

Дослідники економічних проблем регіонального розвитку відмічають, що висока залежність місцевих управлінських систем від особистісних і професійних якостей їх керівників робить ці системи уразливими і породжує часом негативні тенденції авторитаризму, криміналізації і, як наслідок відчуження населення від місцевої влади"[9]. Така ситуація, безумовно, підтверджує тезу про тісний зв'язок моралі, правосвідомості та можливостей економічного зростання. Адекватний аналіз цієї ситуації стає можливим з методологічних неоінституціонального підходу, значення якого, з огляду на вищевикладене, сформулюємо нижче у висновках:

1) Інституціональний підхід має якісний, а не формальний характер. Він зосереджує увагу на тому, що формування ефективної публічної влади на різних рівнях її організації не може бути досягнуто на основі копіювання інституціональних моделей, які довели свою ефективність у іншому інституціональному середовищі. Якісні рішення мають враховувати економічні, політичні, ідеологічні, технологічні, культурні, моральні та соціально-психологічні аспекти перетворень.

2) В умовах децентралізації української державної влади набуває важливого значення неоінституціональний аналіз регіонального виміру соціальних та політико-правових процесів з точки зору уникнення інституціональних пасток. Останні спричиняють регресивну форму неформальної інституціоналізації, опортуністичну поведінку основних акторів, формують негативні форми соціальної солідарності, різко знижують рівень ефективності суспільних ресурсів, соціального капіталу територіального розвитку.

Розвитком результатів, які зафіксовані у висновках має стати пошук шляхів та механізмів удосконалення інституціонального середовища України з точки зору ліквідації асиметричних (заміщуваного та конкурентного типів) та поступового формування симетричних (комплементарного та узгодженого типів) політичних сітей шляхом створення сприятливих інституціональних умов для узгодження цілей формальних та неформальних практик на основі нормативних правових цінностей та ідей справедливого суспільства.

Література

1. Айвазова С.Г., Панов П.В., Патрушев С.В., Хлопин А.Д. Институционализм и политическая трансформація России. Метод доступу: http://www.rapn.ru/?grup=254&doc=1447 (станом на 10. 12. 2005 р.).

2. Афанасьев М. Н. Клиентелизм и российская государственность: Исследование клиентарных отношений, их роли в эволюции и упадке прошлых форм российской государственности, их влияния на политические институты и деятельность властвующих групп в современной России / Московский общественный научный фонд. — М. : МНФ, 2000. — 317с.

3. Бирюков С.В. Региональная политическая власть: от концептов к интегративной модели // Вест. Моск. ун-та. Серия 18. Социология и политология. - № 1. – 2003. – с. 3 – 24.

4. Бойко-Бойчук О., Хорунжий А. Практикум ефективної влади (Стратегії впровадження адміністративної реформи на місцевому рівні). – ЦСУЗУП, ООО "Ксінакс". – Миколаїв: Атол, 2002. – 188 с.