Сторінка
3

Методологічні аспекти аналізу інституціональних ефектів функціонування політичної сіті територіального розвитку

Мета діяльності інститутів залежить від концептуального бачення ідеї суспільства як справедливої системи. Ціль справедливого суспільства ("Good Society") за Дж. Гелбрейтом – "забезпечити ефективне виробництво товарів та надання послуг, й також розпоряджатись отриманими від їх реалізації доходами відповідно до соціально прийнятних та економічно доцільних критеріїв"[7, с. 225]. Таким чином ефективність інститутів можна розглядати як засоби досягнення ідеї справедливого суспільства. Передумовою ефективності їхнього функціонування слід вважати основні правові цінності. С.І. Максимов та М.І. Панов у зв'язку з цим стверджують, що завдяки установкам свідомості, у яких знайшли відображення правові цінності (справедливість, свобода, достоїнство особистості), можливе ефективне функціонування політико-правових інститутів[16, с. 48]. У цьому контексті слід розрізняти поняття "сильних" та "ефективних" інститутів, які часто ототожнюються. "Сила" є характеристикою адміністративної системи, спроможної реалізувати адміністративні важелі впливу, "ефективність" - характеристика орієнтації системи на суспільно значимі цілі, на виявлення та інтеграцію суспільних інтересів, спроможність їх задоволення на основі розвитку і підтримки територіальних процесів. Це означає також, що ефективна влада усвідомлює обмеженість своїх політико-управлінських можливостей і готова делегувати частину своїх повноважень на нижчий рівень управління.

Власне, саме ідея справедливого суспільства була основною у створенні концепції інформаційного суспільства, яка вже знайшла своє втілення у демократично та економічно розвинених країнах. У сучасну епоху вже ніхто не піддає сумніву, що втілення ідеї справедливості потребує децентралізації державної влади, результатом якої має стати підвищення ефективності політико-правових інститутів.[3] Ієрархічно побудована держава не спроможна адекватно представляти інтереси населення, локальних і регіональних суб’єктів влади, бізнесу, громадського сектору, заважає формувати ефективні практики колективних дій на місцевому рівні. Розкриття питань, які деталізують таку загальну установку, було здійснено у ряді праць[4; 17; 19]. Основні аргументи на користь децентралізації влади склались ще на початку ХХ сторіччя. Вони полягають у наступному[17, с. 93-94]:

1. Децентралізація забезпечує більш ефективне розміщення ресурсів у секторі виробництва суспільних благ. Це аргумент ґрунтується на уявленні, що об'єм і асортимент цих благ є залежним від потреб населення, що проживає на певній території. Звідси робиться висновок, що інституціональна система, за якою політичні рішення, які приймаються на місцевому та регіональному рівнях щодо розміщення цих ресурсів, робить суспільний вибір більш точним.[4] Він більш повно задовольняє потреби місцевого населення у суспільних благах та послугах без збільшення об'єму ресурсів.

2. Децентралізація сприяє підвищенню рівня контрольованості органів публічної влади з боку територіальних громад, оскільки зв'язок між сплаченими податками і наданням суспільних благ є більш прямим і прозорим. Місцевим політикам важче скрити неефективність суспільних витрат, що змушує їх більш відповідально ставитись до формування та реалізації місцевої політики.

3. Наявність власної компетенції місцевих органів публічної влади щодо формування місцевої податкової бази, розпорядження місцевим бюджетом надає їм можливість формувати самостійну політику з розвитку територіальних громад, стимулює їх до скорочення необґрунтованих витрат у суспільному секторі.

Виходячи з наведеного вище, до параметрів ефективності органів публічної влади місцевого та регіонального рівнів, які є важливими з точки зору формування політичної сіті територіального розвитку, можна віднести такі інституціональні складові як система демократичного контролю (на відміну від адміністративного контролю); система взаємодії між рівнями публічної влади, які стають автономними внаслідок децентралізації (режим кооперації влад).[5] Зазначені параметри ефективності, - система демократичного контролю і режим кооперації влад, - є джерелом легітимності місцевої влади, яка за цей рахунок підвищує свій статус як ключового учасника угоди з іншими акторами розвитку. Неспроможність забезпечити ці параметри створює ситуацію, яку В.Д. Нечаєв називає "пастками децентралізації"[17, с. 97].

За умов ефективності формальних інститутів формуються симетричні (рівноправні) моделі політичної сіті – комплементарний та узгоджений типи, функціонування яких має позитивний інституціональний ефект. Ідеальна модель політичної сіті реалізується в умовах дієвих механізмів громадського контролю, більш менш рівномірного розподілу ресурсів влади і впливу серед основних діючих акторів. Органи публічного управління застосовують ресурс - політичний авторитет (або легітимність) влади, який надає їй можливість зменшувати до мінімуму трансакційні витрати на координацію спільних зусиль. Це означає, зокрема, що легітимна публічна влада виконує тільки ті функції, які делеговані їй населенням. У такому інституціональному середовищі політичні, економічні, громадські актори, базуючись на цінностях справедливого суспільства, відчутті взаємної довіри та солідарності, можуть брати на себе широке коло зобов'язань щодо обопільної підтримки того чи іншого політичного рішення. Зазначена характеристика відповідає сутності комплементарного типу взаємодії, за якою діяльність неформальних інститутів здійснюється у контексті формальних.

На практиці найчастіше, навіть в умовах ефективних інститутів держави та самоврядування, формуються несумісні цілі, які узгоджуються у процесі взаємодії формальних та неформальних інститутів суспільства на основі нормативних цінностей. У контексті такої інституціональної практики формується узгоджений тип політичної сіті, за яким суперечність між встановленими формальними правилами та реальними практиками більш менш успішно долаються у рамках неформального дискурсу[26, с.8]. Цей тип взаємодії можна продемонструвати на функціонуванні корпоративно-сітьового ринку (корпорацій сітей), частина діяльності якого "випадає" з під контролю публічно-управлінських органів і громадянського суспільства. У рамках корпоративних ієрархій (вертикально підпорядкованих сітей виробництва від локального до міжнародного рівнів) "приятелювання" становиться способом отримання інформації, впливу на "партнерів-конкурентів" і владу. Розпорядники кооперативного капіталу схильні підпорядковувати свою діяльність цілям отримання прибутків, забезпечення стабільності корпорації, розглядаючи розвиток людини і культури як засіб їх досягнення. Такий підхід визначає подвійну природу поведінки підприємців, які ситуативно комбінують формальні та неформальні відносини[11]. У зв'язку з цим ряд вчених надають перевагу малому та середньому бізнесу як найбільш пристосованому до гнучких, мініатюрних технологій постіндустріального суспільства та таким, що менш схильні до опортуністичної поведінки, тобто застосовувати ринкові механізми у суто егоїстичних цілях.