Сторінка
2

Методологічні аспекти аналізу інституціональних ефектів функціонування політичної сіті територіального розвитку

Сучасний неоінституціоналізм представлений декількома напрямками, у зв'язку з чим окремі автори звертають увагу на одну з методологічних проблем інституціонального аналізу, яка полягає в узгодженні різних версій неоінституціоналізму як взаємодоповнюючих теоретичних підходів.[1] Соціальний та нормативний інституціоналізм найбільш тісно зв'язані з сітьовим аналізом соціально-політичних процесів, у яких важливу роль відіграє неформальна складова взаємовідносин. Соціальний підхід (Group - interaction approach – групова соціальна взаємодія) є адекватним для аналізу політичної сіті як моделі представництва груп інтересів. Соціальний підхід доповнюється нормативним інституціоналізмом для аналізу деформалізації правил та норм взаємодії політичних та економічних акторів.

Неформальні правила та норми трактуються також як інститути, оскільки вони відомі учасникам сіті і структурують повторювані взаємодії. Підставою для такої інтерпретації є підхід, який був обґрунтований М. Оріу (1856 – 1959). Він доводив, що будь-яка суспільна група стає інституцією, як тільки в ній буде визнано наявність особливої волі, що є відмінною від волі окремих її членів[20, с. 10]. Інакше кажучи, інституцією стає група, яка формулює спільну мету, встановлює певні норми та правила взаємодії. У цьому сенсі ми можемо називати політичні сіті інституціональними, якщо вони характеризуються стабільною та усталеною взаємодією, яка базується на формальних і неформальних правилах. Стабільність функціонування політичної сіті (повторюваність взаємодії) залежить від наявності значимих ресурсів у ключового актора, який може застосовувати їх як інструмент переконання, примусу або винагороди. У цьому процесі взаємодія формальних та неформальних правил, нормативних та ненормативних цінностей породжує різні інституціональні ефекти – негативні та позитивні.

Для характеристики інституціональних ефектів застосовуються три взаємопов'язаних поняття: "інституціональне середовище" - сукупність формальних (закони, нормативні акти) та неформальних (звички, традиції, цінності) "правил гри" – норм і санкцій, які є обмежуючими факторами взаємодії людей[2]; "інституціональна угода" - характеристика взаємодії публічно-управлінських органів різного рівня, політичних, економічних та інших об'єднань, які на основі угоди беруть на себе додаткові зобов'язання щодо загальноприйнятих правил гри; "інституціональна практика" - реалізація правил гри у даному інституціональному середовищі. Зазначені поняття дозволяють певною мірою пояснювати ефективність/неефективність формальних інститутів. Самого поняття "інститут" для цього недостатньо. З цього приводу Даглас Норт стверджує, що "Головна роль інститутів у суспільстві полягає в тому, щоб зменшити невизначеність шляхом встановлення постійної (але не обов'язково ефективної) структури людської взаємодії" [18, с.14]. Ефективність залежатиме не тільки й не стільки від інституціонального дизайну, але й від рівня менеджменту соціальних процесів, від стратегії застосування інституту в тому чи іншому інституціональному середовищі.

Таким чином, ефективність/неефективність інститутів не є іманентною властивістю (формальної) інституціональної моделі. Ця властивість виникає, як це показано нижче, у залежності від типу взаємодії формальних і неформальних інститутів, який спричиняє той чи інший характер інституціональних ефектів соціальної дії, які відбуваються у певному інституціональному середовищі. У одному й тому ж інституціональному середовищі вони можуть бути різними в залежності від того, по-перше, наскільки ефективними є формальні інститути; по-друге, як актори дотримуються формальних та неформальних приписів; по-третє, як їхня спільна дія відповідає на назрілі суспільні проблеми та які наступили соціальні наслідки. Що ж стосується політичної сіті як діяльності у рамках формальної та неформальної угоди, то відносно неї можна судити лише з точки зору вияву інституціональних ефектів.

Такі висновки спираються на типологію взаємодії формальних та неформальних інститутів, представлену у дослідженні Гретчен Хелмке та Стівена Левитські, які запропонували розрізняти типи взаємодії за двома критеріями: 1) ефективність формальних інститутів, яка значною мірою залежить від нормативно-ціннісної орієнтації акторів та контролю за їх дотриманням з боку формальних інститутів; 2) ступінь узгодженості цілей формальних та неформальних інститутів, очікування акторів на ефективні результати у межах діяльності перших. Спираючись на ці критерії вчені виділили чотири типи взаємодії: а) комплементарний (взаємодоповнюючий); б) узгоджений; в) конкуруючий; г) заміщуваний. Їх виникнення демонструється такою таблицею[28, с.12]:

Через параметри ефективності інститутів держави розкривається сутність процесів, які пов'язані з формування політичних сітей з позитивним/негативним інституціональними ефектами. Формальна складова інституціонального середовища грає важливу, хоча й не остаточно вирішальну роль. Ця теза була доведена Робертом Д. Патнамом та його колегами. "Те, що інституційні реформи змінюють поведінку, стверджують вони, спираючись на фундаментальні статистичні дослідження, – тільки гіпотеза, а не аксіома"[21, с. 32]. Децентралізована інституціональна структура, яка була запроваджена по всій Італії, більш ефективною виявилась у північних її регіонах за рахунок більш високого рівня соціального капіталу. Рушійною силою модернізації, за висновками видатного соціолога П. Штомпки, є мобілізація мас, тобто діяльність "знизу", яка часто протистоїть інертному і консервативному уряду. Головними агентами модернізації нині визнаються спонтанні громадські рухи і харизматичні лідери[27, с.181].

Для аналізу інституціональних ефектів політичної сіті територіального розвитку значимими є такі основні формальні інститути як територіальний устрій; інститути держави[20, с.13], інститути самоврядування (муніципально-правові інститути)[13, с.20], принципи організації і взаємодії центральної, регіональної та місцевої влад; порядок формування органів публічного управління; порядок прийняття політичних рішень; спосіб контролю за діяльністю публічних органів влади. Ключовою ланкою формування політичних сітей є інститути самоврядування на місцевому та регіональному рівнях. Вони вплетені у тканину всіх політико-управлінських відносин, підпорядковані державі, але залишаються, тим не менш, генетично і субстанціонально зв'язаними із соціальним середовищем[8, с.5]. Ефективне функціонування інститутів держави та місцевого самоврядування є базовою умовою забезпечення публічно-управлінським органам статусу ключового актора політичної сіті з позитивним інституціональним ефектом.