Сторінка
2

Парадигма нового регіоналізму як концептуальна основа регіональної політики в умовах інформаційного суспільства

Уникаючи зайвої деталізації, зупинимося на найбільш суттєвих характеристиках, які стосуються позицій в), д), та які визначають “дух” парадигми нового регіоналізму – регіонального саморозвитку. Методологічна спрямованість подальшого аналізу орієнтуватиметься на зміст концепту ІС, визначення якого включає характеристики децентралізованого державного управління, демократії та свободи особистості.

Парадигми МРР відрізняються одна від одної засобами та методами впливу на об'єкт регулювання. В умовах ІС такими засобами стають інтелект людини, її творчий потенціал, інформація та знання, а методи державного впливу ґрунтуються на застосуванні інформаційних технологій, використанні інформаційних ресурсів, партнерських відносинах та когерентній взаємодії з системними акторами суспільного розвитку. Відповідно економіка суспільства визначається більшою мірою не матеріальними, а інформаційними ресурсами, інформаційно-інтелектуальною діяльністю та спроможністю продукувати нові знання. “Оскільки інформаціоналізм ґрунтується на технології знання і інформації, - пише М. Кастельс, - у інформаціональному способі розвитку має місце тісний зв'язок між культурою та виробничими силами, між духом і матерією. Звідси витікає, що ми маємо очікувати виникнення історично нових форм соціальної взаємодії, соціального контролю та соціальних змін”[15, с. 40].

Методологічне обґрунтування зазначених вище постулатів ми обмежимо доказом того, що теорія нового регіоналізму тісно пов'язана з загальним поступом наукових знань в сфері методології пізнання соціальних явищ, концептуальних уявлень про природу влади, механізми їїфункціонування, структуру владних відносин. Зважаючи на неосяжний характер цієї проблематики, її детальний аналіз ми залишимо поза межами цього дослідження[8; 12; 22]. Акцентуватимемо увагу на найбільш суттєвих для нашої проблематики ідеях. Серед них вихідною позицією ми вважаємо ідею автономності людини, яка має бути осмислена в площині політики регіонального розвитку, відповідної інституційної структури – територіальної організації публічного управління та інституцій громадянського суспільства, які в своїй сукупності забезпечують права громадян та територіальних громад на самоврядування.

Поняття сучасності акцентує увагу на більш автономній особистості, яка може самостійно здійснювати свій раціональний вибір на основі альтернативних можливостей. Ця ідея обґрунтовується сучасною політичною філософією. “Оскільки значна автономія заздалегідь передбачає вибір способів життя серед морально вартісних можливостей, вона вимагає, щоб держава робила гідні вибору варіанти реально доступними кожній людині” [24, с.441]. Аналіз сукупності всіх аргументів, підкреслює Джозеф Рез, веде до політичної та соціальної необхідності створення соціальної структури, котра забезпечувала б людям справедливі можливості для гідного автономного життя[24, с.442]. Ідея автономності людини в контексті держави вимагала у філософсько-методологічному плані радикальної відмови від картезіанської (лінійної) парадигми як моделі механістичного світосприйняття; у філософсько-політичному - зміни концептуальних уявлень про природу влади, механізми їїфункціонування, структуру владних відносин, які ґрунтувались на методології лінійної парадигми, на основі якої створювались концепції моноцентричної влади.

Розуміння держави як єдиного центру влади, що забезпечує соціальний порядок, є суттю традиційних концепцій моноцентричної влади. Постулати теорії бюрократії М. Вебера, згідно з якими державна влада (бюрократія) є суб'єктом, який концентрує в своїх руках всі основні ресурси та повноваження, входили у протиріччя з ідеєю автономності людини. У XX столітті на основі системного підходу виникають і розвиваються нові політологічні та соціологічні концепції, стрижнем яких, стала ідея вдосконалення взаємовідносин між державою та суспільством. Наукові праці Т. Парсонса, Д. Істона, Г. Алмонда, М. Фуко, М. Крозьє, Р. Даля, М. Кастельса та інших включили до аналізу предметної області соціальну, культурну та інформаціональну складові системного інструментарію. Історичний розвиток концепцій відбувався по лінії критики моноцентричності влади та державних інститутів примусу. Вона здійснювалась на основі більш глибокого аналізу: а) наявності в структурі влади неформальних відносин, які формуються на основі міжособистої комунікації; б) факторів впливу на політичну владу соціального середовища; в) впливу інформаційних технологій на суспільство.

Зазначена критика ґрунтується на твердженнях про те, що попередні концепції не враховували значного впливу на функціонування влади соціального середовища та неформальних відносин, які формувались всередині владних інститутів. Ці фактори найбільш випукло виявились на тлі впровадження у суспільну практику інформаційних технологій. У світлі інтенсифікації інформаційного обміну, держава (влада) вже не могла бути представлена системою, де суб'єкт та об'єкт влади взаємодіють на основі формальних правил гри. Для виконання своїх функцій вона має стати відкритою комунікативною системою. В цьому розумінні вона є не тільки сукупністю абстрактних норм та правил, але й системою взаємодій та практик, які орієнтовані на інтереси та очікування окремих акторів політики. Й тому від імені держави може виступати не тільки бюрократія, але й соціум, який є сукупністю місцевих та регіональних громад із своїми потребами та інтересами.

Процес функціонування такої системи вже не підпорядковується принципу лінійності, за яким єдиний центр влади (моноцентрична влада) є інструментом впорядкування соціального простору. Останній є системою взаємодії каузально зв'язаних елементів, кожний з яких впливає на наступний. В цьому ланцюгу активність першого елементу (який можна визначити як центр) впливає опосередковано на активність останнього, який повертає початкову дію - першому у модифікованому вигляді. Такий принцип функціонування соціального простору сформулюємо як принцип зворотного зв'язку, який увійшов до методологічного арсеналу сучасної парадигми МРР. Цей принцип не є принципово новим для системного підходу. Його модифікація полягає в тому, що система передбачає наявність багатьох центрів влади, висловлюючись мовою синергетики - аттракторів системи. Центри влади, місцеві та регіональні, які утворюють сіть суспільства, також організуються за принципом сіті, тобто принципом горизонтальних зв'язків.

Ідея поліцентричності влади яскраво була виражена у поліархічній моделі влади Р. Даля, який стверджує, що розвиток суспільних відносин призвів до територіального розподілення влади між різними політичними, економічними, бюрократичними групами еліти, взаємодія яких порушує вертикальну моноцентричну структуру влади. Внаслідок цього утворюються віддалені від центру бюрократичні корпорації, політичні, економічні структури, які на основі реалізації мікростратегій реалізують своє розподілене панування. Бюрократія вже не може розглядатись як монолітний центр влади. Таким чином, в епоху постмодерна змінився погляд на природу влади, відповідно до якого зразком соціального порядку є ситуація, коли бюрократія монопольно виконує функції єдиного центру. Окрім цього, управлінська діяльність бюрократії, що здійснюється за лінійною парадигмою, вже не відповідає складності соціальних процесів. Їх осмислення теоретиками державного управління поставили питання про необхідність обмеження та звуження сфери її впливу шляхом демократизації, децентралізації влади та самоврядування народу. Висловлюється навіть радикальна думка, що “ступінь свободи суспільства та громадянина визначається результатами протиборства демократії і бюрократії”[30, с. 185]. Автор не підтримує радикалізму цього твердження. Ми схильні розцінювати бюрократію як один із рівноправних центрів влади, який поряд з іншими елементами соціального простору має виконувати функції саморегуляції та самокорекції суспільного життя як системи. З цього випливає ще один важливий для сучасного розуміння регіонального розвитку принцип, який може бути сформульований як принцип поліцентричності. Він передбачає рівноправність, рівнозначність взаємодії з питань МРР різних (регіональних та місцевих) центрів влади, до переліку яких входять органи публічного управління різного рівня, інші системні актори соціального простору.