Сторінка
3

Парадигма нового регіоналізму як концептуальна основа регіональної політики в умовах інформаційного суспільства

Найбільш послідовна критика моноцентричної моделі влади з точки зору конкретних механізмів її здійснення була продемонстрована французьким соціологом М. Крозьє. Теорії такого типу, предметним полем яких є базові суспільні потреби та інтереси, взаємодія з приводу їх задоволення, відносять до теорій середнього рівня[5, с. 171]. На основі концепції політичного поля, котре можна трактувати як політична сіть, та нової концепції бюрократії М. Крозьє створив теоретичну основу для переходу від парадигми державного моноцентризму до парадигми соціального поліцентризму. Не вдаючись до деталей його теоретичних поглядів [27], звернемо увагу на ті методологічні позиції, які покладені в основу формування парадигми нового регіоналізму:

· влада розуміється як регулятор суспільних відносин, спосіб взаємодії з суспільством, який на противагу соціальному пануванню та прямому примусу має форми певних правил гри мікровластей та мікростратегій;

· влада вмонтована в соціальне середовище і є нерозривною від мега -, макро - і мікро соціального рівнів;

· влада не має атрибуту моноцентричності, вона є відносинами, в яких виникає взаємозалежність двох або декількох акторів – носіїв розподіленої влади;

· бюрократія як носій влади і організація в сенсі М. Вебера є залишком історичного минулого, яка діяла більш успішно в умовах обмеженої схеми міжособистої кооперації;

· ефективність бюрократії в сучасних умовах залежить від розвитку техніки та технологій, її спроможності адекватно реагувати на запити суспільства, розробляти і реалізовувати стратегію із врахуванням мікростратегій соціальних акторів – носіїв розподіленої влади.

Зазначені позиції засвідчили про суттєвий прорив нової системної парадигми у розумінні джерел влади та чинників ефективного суспільного розвитку на сучасному етапі. Новий підхід орієнтував на вивчення розмаїття базових суспільних потреб і інтересів, які формуються на місцевому та регіональному рівнях. Вони складають тканину (сіть) політичного, економічного, культурного життя соціуму. Набув розповсюдження методологічний прийом розгляду суспільних відносин через концепт сіті. Базові суспільні сфери отримали інтерпретацію політичних, економічних, культурно-ідеологічних сітей, учасники яких мають рівні з державою права декларувати свої позиції. Домінуючим методологічним принципом впорядкування соціального простору стає принцип самоорганізації.

Для теорії публічного управління це означало необхідність перегляду цілей суспільного розвитку та механізмів їх реалізації. На XXI Всесвітньому філософському конгресі (Стамбул, 10-17 серпня 2003 р.) рефреном звучала думка, що самою фундаментальною ціллю на початку XXI століття має бути зміна цілей політики на національному та міжнародному рівні. Ця зміна полягає в тому, щоб на місце політики “розвитку”, якими епітетами воно не супроводжувалось би, поставити політику захисту чітко концептуалізованих прав людини[18, с.11.]. Зміну акцентів у визначенні цілей політики розвитку ми також пов'язуємо з наростаючим впливом парадигми нового регіоналізму, до фундаменту якої увійшли принципи самоорганізації суспільства, поліцентричності влади та діалогічності центрів влади. В юридичному сенсі впровадження цих принципів має бути реалізоване через контрактне (зобов'язальне) право як легітимної основи різного роду узгоджувальних процедур та переговорних практик взаємодії держави, регіонів, міст, громадян, системних акторів суспільного життя, що діють на засадах автономності.

Політологічна концепція влади, що спирається на зазначені вище принципи, орієнтує на зміни концептуальних підходів до національної стратегії суспільного розвитку та до державної регіональної політики (далі - ДРП), якає її складовою. Зміни стосуються, насамперед, переходу від переважно вертикальних способів взаємодії держави з суб'єктами МРР до переважно горизонтальних стосунків, від моноцентричної моделі ДРП до поліцентричної моделі і самоорганізації МРР. В цьому ми вбачаємо логічний зв'язок між розвитком концепцій влади, формуванням елементів ІС , виникненням та розповсюдженням теорії нового регіоналізму. Основні постулати останньої спираються на:

· визнання соціального капіталу, інформації та знань як ключового фактору розвитку територій на основі поширення і впровадження технологій та інновацій;

· необхідність утворення спеціальних інституцій (організаційних структур), які цілеспрямовано займаються розв'язанням проблем МРР. Серед головних їхніх завдань – надання інформації та консультацій[21].

· децентралізацію регіональної політики, передачу більшої частини повноважень з її реалізації з центрального на регіональний та місцевий рівні;

· необхідність переходу від політики фінансової підтримки та розвитку інфраструктури окремих адміністративно-територіальних одиниць до політики просторового розвитку - збалансованого розвитку всієї території (країни, групи країн) за рахунок створення регіональних мереж (партнерств) розвитку;

· пріоритетну орієнтацію регіональної політики на мікро та мезо рівні, на яких найбільш ефективно можуть бути реалізовані програми просторового розвитку;

· необхідність впровадження принципів поліцентричності (багаторівневого характеру прийняття рішень) та варіативності у формуванні програм регіонального розвитку як відповіді на багатоваріантність соціально-економічної ситуації в регіонах та громадах, бажання зберегти специфіку та забезпечити сталість місцевої економіки;

· інституалізацію колективних інтересів, впровадження контрактної культури відносин між державою, органами публічного управління місцевого та субнаціонального рівня та системними акторами МРР, що є основою активізації соціального капіталу, налагодження соціального партнерства (сітьового співробітництва) між органами публічного управління всіх рівнів, бізнесом, громадським сектором,;

Зазначені методологічні постулати нового регіоналізму, як ми бачимо, є елементом загального поступу знань про суспільний розвиток. Вони мають важливе значення для ефективного проведення політичної реформи в Україні, яка передбачає впровадження повноцінного самоврядування на регіональному рівні (законопроект № 3207-1). Сфера діяльності держави з регулювання економічних, соціальних, політичних процесів суспільного розвитку в просторовому, регіональному відношенні не зазнала суттєвих змін за часів незалежності[25, с. 4]. Як і раніше ДРП в Україні спирається на моноцентричну концепцію влади та індустріальний тип розвитку. Це має вияв, по-перше, у направленості ДРП на розв'язанні майже виключно проблем індустріальної економіки, а саме на вирівнюванні регіональних диспропорцій різних її галузей, по-друге, у використанні управлінського методу “згори-донизу”, тобто за допомогою прямих державних інвестицій у виробничу сферу з конкретними стимулами та пільгами, що розраховані на підтримку підприємств тієї чи іншої галузі[26, с. 290]. Заплановані політичною реформою системні інституційні зміни, актуалізують вирішення взаємопов'язаних задач, які необхідно здійснювати у контексті вимог ІС. Це потребує: по-перше, перегляду функціональної ролі державних інститутів та органів управління в с системі суспільного управління; по-друге, розширення самостійності органів регіонального та місцевого самоврядування в розробці та реалізації регіональної політики; по-третє, розвитку всієї системи місцевого самоврядування, по четверте, підсилення складової ДРП, яка спрямована на розвиток соціального капіталу в регіональному аспекті.