Сторінка
1

Парадигма нового регіоналізму як концептуальна основа регіональної політики в умовах інформаційного суспільства

Регіоналізація, регіоналізм, регіональний розвиток є традиційними методологічними та науково-прикладними проблемами державного управління, які не втратять актуальності навіть у віддаленій перспективі, але на кожному історичному етапі вони набуватимуть нової якості. Принципово іншими проблеми регіонів стають при глобалізації економіки та формуванні інституцій інформаційного суспільства (далі – ІС). Констатація цього факту й визначає актуальність теми, яка зафіксована в назві цієї статті. Її метою є розкриття логічного зв'язку між загальним поступом наукових знань та виникненням парадигми нового регіоналізму (регіонального саморозвитку) як сучасної концептуальної основи формування державної регіональної політики в умовах переходу України до ІС.

Наукові основи регіональної політики індустріального етапу розвитку суспільства формувались на Заході, починаючи з 20-30 – х років XX століття. Піонером у цій галузі знань став Дж. М. Кейнс, який обґрунтував роль держави як регулятора економічного та соціального розвитку. На зміну посткейсіанській прийшла неокласична теорія, яка відстоювала принципи та методи регулювання міжрегіональних нерівностей на основі використання суто ринкових інструментів, стимулювання інвестицій та залучення приватного капіталу у слабо розвинені регіони, залишаючись при цьому в концептуальних межах індустріального суспільства. Здобутки вчених Західної Європи по сьогодні мають актуальне значення для формування регіональної політики ряду країн, що рухаються у напрямі від індустріального до постіндустріального (інформаційного) суспільства. Значна частина вітчизняних наукових розробок, де розглядаються проблеми регіоналістики (М.П.Бочок, Л.М. Зайцева, Д.М. Стеченко, та інші), орієнтовані на аналіз економічних регіональних проблем, організації управління регіональним розвитком, які властиві індустріальному типу суспільства[4;10;11;29]. Останнім часом з'являються праці, які більшою мірою орієнтовані на регіональне регулювання інноваційних процесів, становлення інформаційної економіки та інші реалії ІС[9; 20; 28].

Аналіз європейського досвіду регіональної політики показує, що її ефективність не може бути досягнута лише на основі зусиль держави як єдиного центру прийняття рішень та суто економічних методів регулювання регіональних процесів. У Західній Європі, починаючи з 1970-х років минулого століття, поширюються концепції регіонального зростання, які передбачають мінімальне втручання держави в регулювання регіонального розвитку. Такий концептуальний підхід, так званий “третій шлях”, поклав початок формуванню нової парадигми – регіонального саморозвитку, який здійснюється на основі врахування інтересів регіонів та покладання відповідальності за розвиток на місцеві органи влади. Зазначена парадигма отримала назву теорії нового регіоналізму[19, с. 67]. Під впливом останньої та об'єктивного поступу України на шляху децентралізації державної влади були активізовані дослідження окремих методологічних аспектів регіонального розвитку в контексті інституційних змін, що пов'язані з децентралізацією, політико-правовим забезпеченням цього процесу, формуванням елементів місцевого та регіонального саморозвитку (О. Бойко-Бойчук,В. Борденюк,В. Гудак, В. Керецман, М. Лендьел, Г. Линевич,М. Пухтинський, В. Кравченко, С.А. Романюк та інші)[1; 2; 3; 7; 14; 16; 17; 25; 26].

Розрізнені аспекти нової парадигми місцевого та регіонального розвитку (далі – МРР) потребують методологічного обґрунтування і наукового узагальнення - осмислення суспільного розвитку в регіональному аспекті з точки зору критеріїв ІС. Теорія нового регіоналізму є відповіддю на процеси глобалізації, що розгортається під впливом інформаційних технологій. Це, актуалізує задачу з'ясування її місця у загальній структурі знань про суспільний розвиток, що, в свою чергу, вимагає міждисциплінарного підходу - застосування методологічного інструментарію не тільки теорії державного управління, регіоналістики, юридичної науки, але й філософії політики та політологічних концепцій, в рамках яких досліджуються такі конструкти як “політичний інститут”, “політична влада”, державне управління”, суб'єкт та об'єкт влади”.

Виникненню і розповсюдженню парадигми нового регіоналізму на теренах Західної Європи сприяли такі основні фактори як технологічний розвиток, економічне зростання (на основі інформаційної економіки та інформаційних технологій), розвиток науки, становлення сучасної держави, процеси децентралізації. В цьому контексті новий регіоналізм є складовою загального процесу формування елементів ІС. Термін “ІС” сьогодні застосовують для характеристики системних інституційних змін, основною характеристикою є децентралізація державної влади та формування засад поліцентричності прийняття рішень. В офіційних міжнародних програмних документах ІС ототожнюється з демократичним суспільством, в якому інформація та інформаційні технології слугують не лише технологічному розвитку, але й забезпеченню свобод та прав громадян. Його широко використовують в наукових дискурсах для характеристики нового типу соціальної організації, в суспільній практиці, в тому числі в практиці публічного управління, МРР.

Модернізація органів публічного управління, що здійснюється в Україні на основі перегляду традиційних цінностей, значною мірою відбувається за рахунок екзогенних факторів, — під впливом глобалізаційних процесів. Модернізація завжди є частковим випадком загального суспільного розвитку. Вона передбачає як мінімум три умови: соціальну систему, спроможну до самооновлення, гнучкі соціальні структури, певні соціальні параметри, у яких можуть виникати знання і навики, необхідні технологічно розвиненому суспільству[13, с. 55]. Узагальнюючи сутність соціальних параметрів, акцентуємо увагу на таких взаємопов'язаних позиціях (цінностях), які можуть слугувати відправною точкою для характеристики глибини зрушень від парадигми моноцентричної до парадигми поліцентричної влади: а) відносини “влада – власність” (ринкова економіка); б) відносини “держава – суспільство” (громадянське суспільство); в) відносини центр – регіони – територіальні громади (децентралізація прийняття рішень, когерентна взаємодія); г) відносини держава – суспільство – особистість (цивілітарна або соціогуманітарна держава); д) відносини “держава – знання”(інформаційне суспільство);