Сторінка
1

Компетентність депутатів місцевих рад як ресурс місцевого та регіонального розвитку

Останнім часом на круглих столах, конференціях, в тому числі міжнародних, активно обговорюються питання підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації посадових осіб місцевого самоврядування [7; 8; 10]. Поряд з цим мало уваги приділяється організаційним, науково-методичним та просвітницьким проблемам підвищення рівня компетентності представників депутатського корпусу місцевого та регіонального рівнів. Виключенням є праці В. Кампо, які присвячені питанням науково-методичного забезпечення навчання депутатів місцевих рад[5; 6]. Справедливі твердження про те, що від компетентної діяльності місцевої ради залежить оптимальність стратегії розв'язання соціально-економічних проблем територіальної громади, поки що залишаються не підкріпленими концептуальними розробками щодо втілення цієї істини у практику. Недооцінка фактору компетентності депутатів місцевих рад як ресурсу місцевого та регіонального розвитку ставить під сумнів думку, що більша частина органів місцевого самоврядування найближчим часом можуть стати повноцінними партнерами з реалізації державної регіональної політики.

В цій статті ми навмисно застосовуємо термін “компетентність”, щоб підкреслити важливість таких складових діяльності депутатського корпусу як поінформованість, обізнаність, авторитетність, які входять до змісту цього поняття. Саме такі якісні характеристики поряд з інтелігентністю мають бути притаманними депутатам різного рівня. Така якість як високий рівень розумової діяльності (рівень інтелекту) є бажаною, однак, на нашу думку, має другорядне значення для депутатської діяльності, оскільки її основною природною метою і спрямованістю є вираження інтересів виборців. Спираючись на цю позицію, ми проаналізуємо загальні організаційні (інституціональні) та науково-методичні проблеми підвищення компетентності депутатів місцевих рад.

Наведемо деякі аргументи на користь позитивного твердження про значну роль фактору компетентності депутатського корпусу. Слід враховувати, що в Україні де-факто сформована так звана муніципально-рентна модель місцевого господарства, за якою основний тягар з вирішення питань місцевого значення несуть органи місцевого самоврядування. На сьогодні, не дивлячись на певні законодавчі прогалини, їм надано достатній обсяг компетенцій та повноважень для ведення місцевого господарства та соціальної сфери на основі ринкової економіки. Так, наприклад, вони мають право засновувати муніципальні пенсійні фонди, страхові компанії, здійснювати корпоратизацію підприємств, що відносять до власності територіальних громад тощо. Посадові особи органів місцевого самоврядування та депутати місцевих рад, часто не знають як скористатись цим правом, оскільки мають слабке уявлення про зміст, форми і механізми соціально-економічних перетворень відповідно до ринкових умов. Низьким є також рівень спроможності приймати рішення щодо широкого кола проблем соціально-економічного розвитку, які потребують стратегічного підходу. Сучасна практика діяльності органів місцевого самоврядування засвідчує про повсюдне ігнорування ринкових принципів організації місцевого господарства та соціальної сфери, за окремими виключеннями. Як правило, така самоврядна влада не спроможна брати участь у різних грантових програмах, які потребують інноваційного підходу[4].

Інструментом докорінної зміни в сфері управління місцевим соціально-економічним розвитком має бути підвищення рівня компетентності депутатів місцевих рад. Постійним комісіям надано право широкої ініціативи у своїй діяльності. У трьох пунктах – 4, 6, 12 статті 47 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” фігурують терміни “за власною ініціативою”, “за ініціативою комісії ”[1], тобто, окремі депутати та комісії самостійно можуть включати в порядок денний своїх засідань будь-які питання, які належать до колу питань відання комісії. Для реалізації цього права місцевим політикам часто бракує понятійного апарату та знання для ідентифікації проблеми. Така ситуація суттєво знижує їх роль як виразників інтересів територіальної громади. Саме вони мають визначати стратегію соціально-економічного розвитку, не передовіряючи це питання виконавчим структурам. У цьому відношенні найбільш відчутною проблемою є набуття депутатами місцевих рад навиків формування місцевої політики. Зазначені знання та навики є засобом подолання радянської практики “ручного” управління комунальним господарством, позбавлення командно-адміністративних елементів у загальній структурі управління містом, запровадження організаційних, виробничих та корпоративних моделей комунальної інфраструктури, які відповідають змісту ринкових відносин. Місцева політика щодо зазначених сфер діяльності органів місцевого самоврядування є найбільш недосконалою, що заважає реалізувати потенціал представницького органу як самоврядної структури, яка задає вектор місцевого та регіонального розвитку.

Стратегія діяльності місцевої ради у будь-якому випадку має базуватись на заздалегідь визначених базових чинниках, які відображають найбільш актуальні потреби територіальної громади. В умовах розвиненого політичного середовища політичні партії, які беруть участь у виборах до місцевої ради, завчасно формують свою муніципальну політику, яка й проходить апробацію в процесі місцевих виборів. Партія, яка здобуває більшість мандатів, отримує можливість реалізувати свої стратегічні завдання. В українських умовах політична структуризація на місцевому рівні стримувалась мажоритарною виборчою системою. Певною мірою вона консервувала традиції радянського минулого - цінностей та мотивів поведінки, які заважають реалізації таких переваг місцевого самоврядування як автономність, самостійність у вирішенні всіх питань місцевого життя, не сприяла формуванню муніципальної свідомості та пошуку знань про основні засади і закономірності функціонування місцевого самоврядування. Об'єктивний процес поляризації політичних сил виявився у ході минулих місцевих виборів, які відбулись 31-го березня 2002 року за мажоритарним принципом. Вже тоді була продемонстрована доволі жорстка боротьба між різними політичними партіями та виборчими блоками. Вони засвідчили, що політичні угрупування все більше уваги приділяють своєму представництву на місцевому рівні і поступово формують власну муніципальну політику як самостійний напрям політичної діяльності.

Новий Закон України “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних міських голів” від 06.04. 2004 р. передбачає пропорційний принцип обрання депутатів місцевих рад, окрім депутатів сільських та селищних рад. Сьогодні він зустрічає спротив з боку значної частини депутатського корпусу та посадових осіб місцевого самоврядування. Але, на наш погляд, у подальшій перспективі він сприятиме формуванню політично відповідальної місцевої влади та більш компетентній роботі місцевих рад. Важливе значення в цьому сенсі матиме також посилення статусу депутатів місцевих рад[2]. Можна передбачити, що на першому етапі діяльності представницького органу, сформованого за партійним принципом, зберігатиметься гострота проблем, що стосуються рівня компетентності депутатського корпусу. Статистика минулих місцевих виборів засвідчила про значне оновлення складу депутатського корпусу місцевих рад (на 56%) та сільських, селищних, міських голів (на 40 %)[1]. На наступних виборах слід очікувати повторення цього процесу. Новообрані депутати потребуватимуть відповідної підготовки для виконання на належному рівні завдань з формування місцевої політики.