Сторінка
4

Особливості класифікації норм, які регулюють діяльність керівництва районних, обласних рад

Районна, обласна рада не володіє, а здійснює управління об’єктами спільної власності територіальних громад. Європейською Хартією місцевого самоврядування встановлено, що місцеве самоврядування повинно мати ресурси, необхідні для виконання своїх функцій. Невизначеність у чинному українському законодавстві питання про природні ресурси, про спільну власність територіальних громад, яка має статус комунальної, а також наявність права управління, але не володіння надає підставу для висновку про декларативну сутність і практичну неспроможність обласної ради як повноправної складової частини місцевого самоврядування.

Фінансовою основою діяльності районних, обласних рад є місцеві бюджети. Обласні ради затверджують обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних та культурних програм, контролюють їхнє виконання (ст. 61 "Місцеві бюджети" Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"). Крім того, органи місцевого самоврядування (і обласні ради, в тому числі) можуть мати позабюджетні цільові кошти (ст. 68 Закону). Однак, правовий режим їх утворення і використання поки що не має чіткості і закінченості, потребує упорядкування сам склад позабюджетних коштів [29].

Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" визнає самостійність місцевих бюджетів. Однак, хоча частиною 1 статті 143 Конституції України вказано на компетенцію територіальних громад села, селища, міста встановлювати місцеві податки і збори відповідно до закону, частиною 2 статті 143 Конституції вказано на те, що районні і обласні бюджети формуються з коштів державного бюджету. Звідси – існує думка про те, що відсутність конституційного закріплення права місцевого самоврядування на свій автономний від державного бюджет та свої податки і збори "завжди висітиме над місцевим самоврядуванням дамоклевим мечем" [19, С.128]. Існує також думка про фінансову незалежність органів місцевого самоврядування, що дозволило б зняти цілу низку проблем [30].

Вважається, питання про самостійність місцевих бюджетів не означає їх автономії. Надання на рівні закону права органам місцевого самоврядування мати автономний бюджет призвело б до додаткового податкового навантаження на платника податків, а також до додаткових витрат на утримання апарату управління – адже виникла б необхідність у формуванні органів, спроможних контролювати надходження до місцевого бюджету та їх витрачання. Таке припущення ґрунтується на розумінні значення дефініції "автономія". Автономія (від грецького autos – сам та nomos – закон) власна закономірність, визначеність певного явища його внутрішніми законами [9, С.11]. Автономія – право самостійно здійснювати державну владу або управління, надане конституцією якійсь частині держави [31, С.17].

Рішенням Конституційного Суду України від 9.02.2000р. №1-рп/2000 (справа про місцеве самоврядування) [32] було припинене конституційне провадження у справі щодо відповідності Конституції України положення частини першої статті 62 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", відповідно до якого "у випадках, коли доходи від закріплених за місцевими бюджетами загальнодержавних податків та зборів перевищують мінімальний розмір місцевого бюджету, держава вилучає із місцевого бюджету частину надлишку в порядку, встановленому законом про державний бюджет".

Із положеннями частини третьої статті 142 Конституції України узгоджуються положення частини четвертої статті 61 та частини першої статті 63 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", відповідно до яких самостійність місцевих бюджетів гарантується власними та закріпленими за ними на стабільній основі законом загальнодержавними податками та іншими загальнообов’язковими платежами. Третє речення частини першої статті 62 визначає обсяг фінансової підтримки місцевого самоврядування, який не може перевищувати "мінімальний розмір місцевого бюджету". Такий мінімальний розмір має визначатись на основі нормативів бюджетної забезпеченості на одного жителя з урахуванням економічного, соціального, природного та екологічного стану відповідних територій виходячи з рівня мінімальних соціальних потреб, встановленого законом (частина друга статті 62 Закону).

На сьогодні ще не має законів, які б відповідно до Конституції України визначали порядок формування мінімальних бюджетів та нормативи бюджетної забезпеченості, рівень мінімальних соціальних потреб, мінімальний розмір місцевого бюджету. Тому місцеві бюджети формуються в порядку, встановленому законами про бюджетну та податкову системи (згідно пункту 9 Розділу V "Прикінцеві та перехідні положення" Закону).

В процесі обґрунтування Конституційним Судом України припинення провадження у справі №1-рп/2000 від 09.02.2000 р. було виявлено прогалину у чинному законодавстві, яке регулює бюджетно-фінансові відносини місцевого самоврядування, внаслідок наявності якої місцеві бюджети втрачають частину фінансових ресурсів, що, у свою чергу, призводить до недофінансування і негативно впливає на спроможність органів місцевого самоврядування вирішувати питання розвитку відповідних територій.

Звідси – є підстави для розробки економічно обґрунтованих нормативів бюджетної забезпеченості на одного жителя, закріплення такої норми законом (відповідно пункту 1 частини другої статті 92 Конституції України виключно законами України встановлюються бюджетна система України) шляхом внесення змін до Бюджетного кодексу України та Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".