Сторінка
1

Створення соціальної бази місцевого самоврядування – інноваційний магістральний шлях його зміцнення

Попередні розділи Національної доповіді переважно присвячені зовнішньому контексту існування місцевого самоврядування. Разом із тим ефективність місцевого самоврядування залежить не тільки від системних умов його діяльності, таких як фінансове чи законодавче забезпечення.

На будь-яких зустрічах представників місцевого самоврядування не обходиться без висловлювань типу: „місцевого самоврядування у нас нема”, „місцеве самоврядування є тільки у поодиноких місцях”, „самоврядування у нас слабке”, „уряд недофінансовує навіть делеговані повноваження”, „центральна влада із місцевим самоврядуванням не рахується” і т.д. Дуже часто провину за це покладають на зовнішні фактори: погане законодавство, централізаторські устремління центральної влади тощо. Не відкидаючи чинників і обставин, що, як правило, називаються при цьому, на наш погляд , треба звернути увагу на деякі внутрішні аспекти існування місцевого самоврядування як суспільного явища. Неупереджений аналіз показує: „Місцеве самоврядування як суспільний інститут слабке тому, що не спирається на населення, не має у нього належної підтримки”. Рахуються із сильними, слабких лише терплять та зневажають. Місцеве самоврядування не зацікавило собою суспільство, не згуртувало суспільство навколо себе. Стан справ у місцевому самоврядуванні України зараз такий, що можна стверджувати, що у нинішній кризовій для нього ситуації рятівним колом місцевого самоврядування в Україні є українське громадянське суспільство. Місцеве громадянське суспільство у кожній територіальній громаді, що складається зі всіх недержавних і некомерційних структур, є ресурсом підсилення позицій місцевих органів самоврядування у відстоюванні інтересів територіальних громад.

Розглянемо різні аспекти взаємодії і партнерства місцевого самоврядування та громадянського суспільства, органів місцевого самоврядування та організацій громадянського суспільства

Про соціальний базис місцевого самоврядування. Більш ніж п’ятнадцятирічний шлях, що пройшло українське місцеве самоврядування (починаючи з ухвалення 7 грудня 1990 року ще в Українській РСР Закону „Про місцеві ради народних депутатів та місцеве самоврядування”), показав, що досі ідея місцевого самоврядування не стала у свідомості пересічних громадян важливою цінністю, втрата якої вплинула б на їхнє повсякденне життя, цінністю, за яку варто боротися. Тобто, українське місцеве самоврядування (МС) за 15 років не створило соціальної бази свого існування, не спромоглося заручитися широкою масовою підтримкою і визнанням. Про це свідчать дані соціологічного моніторингу за 1994 – 2005 роки: індекс довіри до органів місцевої влади за п’ятибальною шкалою не перевищував 2,5.

Цей стан речей добре відчувають політичні маркетологи. Дійсно, абсолютна більшість політичних партій (крім партії „Єдність”), що брали участь у останніх (2006 року) парламентських та місцевих виборах, у своїх передвиборчих програмах та агітації не наголошували на „місцевому самоврядуванні”, оскільки розуміли, що обіцянка підтримувати і розвивати

місцеве самоврядування не дасть політичних дивідендів у вигляді додаткових голосів виборців. Хоча, заради об’єктивності слід відмітити, що побіжно словосполучення „місцеве самоврядування” згадується у передвиборчих програмах майже усіх політичних партій. Аналіз передвиборчих програм партій на виборах 2006 року (див.таблицю), на жаль, свідчить, що у переважної більшості партій є суттєві резерви для удосконалення своїх партійних програм в частині ставлення до місцевого самоврядування, місцевої демократії та громадянського суспільства і розуміння важливості їхньої ролі для майбуття.

У публічному обігу концепт „місцеве самоврядування” із різними намірами застосовують представники трьох основних суспільних груп: високі державні посадовці, керівники місцевих громад та демократично налаштовані інтелектуали і активісти.

Мотивом першої групи переважно є створення демократичного іміджу країни чи регіону (зараз це є престижно, інше просто політично непристойно!), а не реальне впровадження місцевого самоврядування, оскільки в іншому випадку МС таки дійсно отримало б проголошену законодавством організаційну та фінансову автономію від державної влади, отримало би у своє розпорядження землю тощо.

Друга категорія (посадовці органів МС) переважно згадують про місцеве самоврядування, маскуючи власні інтереси під інтереси громад при захисті свого службового становища і службових перспектив в органах МС. При цьому, як правило, кожний з посадовців діє у своїй повсякденній діяльності за принципом „самоврядування – це Я, а все і всі, що нижчі за мене мають бути підпорядковані мені”, перетворюючи формальне самоврядування у фактичне самоуправство. Інакше вони на ділі керувалися б головним принципом Європейської хартії місцевого самоврядування – принципом субсидіарності, втілювали б його на практиці, створювали б інформаційні, організаційні, правові, освітні, матеріальні та інші умови для участі громадян у прийнятті управлінських рішень, тобто сприяли фактичному становленню територіальних громад та місцевої демократії.

Представники третьої групи є ферментом, завдяки якому місцеве самоврядування в Україні існує хоча б номінально. У переважній більшості вони не залучені до органів публічної влади (державна влада та місцеве самоврядування) і є за переконаннями прихильниками демократії, взагалі, і місцевої демократії, зокрема, і які вважають що у сучасному світі демократія є основним ресурсом і передумовою всебічного розвитку як цілої країни, так і окремої особистості. Інтелектуали та активісти через різні засоби впливу і взаємодії працюють як із представниками публічної влади, так і безпосередньо із населенням, створюючи, таким чином, базу соціальної підтримки місцевого самоврядування та сприяючи перетворенню населення у громадянське суспільство.