Сторінка
4

Створення соціальної бази місцевого самоврядування – інноваційний магістральний шлях його зміцнення

q поліпшення демократичного іміджу України в міжнародному співтоваристві.

Лише у випадку створення системних умов існування громадянського суспільства воно стане постійнодіючим чинником і механізмом спрямування суспільної позитивної енергії на вирішення поточних завдань розвитку людини, громади та країни.

Принцип глибокої субсидіарності. Українське громадянське суспільство потребує в якості свого партнера сильної, раціональної та ефективної публічної влади. Сильна влада не означає влади, що поширює свій вплив на всі сфери життя та докладає зусиль, які спрямовані на отримання контролю за будь-яким видом діяльності чи активності громадян. Йдеться про владу, яка концентрує свою діяльність на кількох завданнях, які крім неї ніхто не в змозі забезпечити (особливо тих, що стосуються зовнішньої та внутрішньої безпеки, забезпечення громадського порядку та розвитку культури), але виконує їх ефективно та в повній мірі.

Позиція українського громадянського суспільства полягає в тому, що сильна влада має діяти на засадах глибокої субсидіарності. Проголошений у Європейській хартії місцевого самоврядування принцип субсидіарності означає, що усі державні справи, які можуть бути вирішені на нижчих рівнях органів публічної влади, мають бути передані саме туди, тобто до органів місцевого самоврядування. Принцип глибокої субсидіарності, який висуває українське громадянське суспільство, додає до органів місцевого самоврядування ще й організації громадянського суспільства. Тобто, влада (особливо місцева!) має бути зорієнтована на створення умов для якомога ширшого залучення і участі організацій громадянського суспільства до надання послуг, які нині забезпечує публічна влада. Українське громадянське суспільство свої відносини із українською владою налаштоване будувати саме на основі сформульованого вище принципу „глибокої субсидіарності”.

Соціальна згуртованість. Досвід успішних країн переконує, що економічний розвиток суттєво залежить від ніби позаекономічного чинника – рівня реальної демократії у країні в цілому та у її окремих складових, зокрема, територіальних громадах. Помічено, що демократія, стає економічно ефективнішою за високого ступеня соціальної згуртованості населення. Коли ми говоримо про демократію на рівні територіальних громад та регіонів , то називаємо її „місцевою демократією”. Таким чином, „Соціальна згуртованість” є фактором економічного зростання та підвищення ефективності публічного (суспільного) управління (державного управління та місцевого самоврядування), який треба залучити як ресурс розвитку країни, регіонів та громад. Засвоєння концепції „соціальної згуртованості” та її застосування у практичній діяльності є викликом часу для керівників усіх рівнів, а перш за все, лідерів і керівництва територіальних громад – місцевих голів, депутатів місцевих рад, службовців їх виконавчих органів. До речі, у країнах ЄС високий ступінь соціальної згуртованості вважають найбільш вагомим чинником економічного зростання.

Соціальна згуртованість, як суспільне явище, має дві найважливіші складові: (1) соціальне включення та (2) соціальний капітал. Недолік традиційного підходу до державного управління та муніципального менеджменту - місцевого самоврядування та економічної політики в країнах із перехідною економікою, до яких на поточному етапі належить і Україна, полягає в тому, що цей підхід не враховує ані важливості першого, ні наявності і впливу другого.

Перша складова соціальної згуртованості – „соціальне включення” або участь громадян у громадському житті та управлінні. Основними перешкодами повноцінному „соціальному включенню” на національному, регіональному та місцевому рівнях є: (1) законодавчі або адміністративні обмеження, встановлені загальнодержавним та місцевим регуляторним середовищем; (2) відсутність повної інтеграції громадян в суспільство (за майновими, культурними, освітніми ознаками, належністю до певних віросповідань, національних чи мовних меншин тощо); (3) слабкість транспортної та комунікаційної інфраструктури; (4) обмеженість кількості робочих місць для наявних спеціалістів; (5) ускладненість або відсутність доступу до інформації (перш за все до інформації у місцевих органах влади), засобів комунікацій і Інтернету. Підвищенню рівня соціального включення сприяють зменшення різноманітних соціальних, культурних та інших дискримінацій, звуження розривів у майновій диференціації, наявність умов для залучення в соціальну тканину усіх без винятку категорій громадян.

Останнім часом поняття «соціальний капітал», як і поняття „соціальне включення”, також зайняло чільне місце у економічній науці і у практиці публічного менеджменту (державне управління і місцеве самоврядування) успішних країн. Соціальний капітал визначають, як комплекс зв’язків, підтримуваних на основі неформальних цінностей, норм і понять, які поділяються членами соціальних груп і спільнот, що створює між ними критичну масу довіри та соціальної підтримки, ефект співробітництва і взаємодії. Свідченням високого рівня соціального капіталу у територіальній громаді є наявність у громаді мережі дієвих громадських і інших самодіяльних самокерованих організацій, довіра населення до місцевих органів влади та співпраця організованого місцевого громадянського суспільства із ними. Ефективне управління та економічне процвітання у громаді потребує вміння людей, різних груп і спільнот, що діють у громаді, - організацій громадянського суспільства, включаючи місцеві осередки політичних партій, співпрацювати для досягнення спільної мети. Соціальний капітал розглядають як особливий суспільний ресурс (капітал), котрий, взаємодіючи з іншими видами капіталу (природним, створеним і людським) у контексті культурних, політичних, інституціональних і регуляторних умов, сприяє стабільності та динамізму економічного зростання як на національному, так і на регіональному та місцевому рівнях. Засвоєння концепції „соціального капіталу” та її застосування у практичній діяльності є викликом часу для керівників усіх рівнів, а перш за все, лідерів і керівництва територіальних громад – місцевих голів, депутатів місцевих рад, службовців їх виконавчих органів.