Сторінка
2
Начебто, саме в ній врятувалися древні від безчинств імператора Цінь Ші-хуанді. Їх керівниками були Си Хао – “Чотири Сивих”, котрі заховалися на горі Шаншань біля Лояна в провінції Хенань. Також у “Ле-цзи” Чжан Чжана описується міфічна країна на далекій півночі: “ . Коли Юй розмежував води і землю, він заблукав і забрів у країну на північному березі північного моря невідомо на скільки тисяч десятків лі віддалену від Цічжоу – серединної області. Країна називається Чжунбей – далека північ, і не видно їй ні кінця, ні краю . І на всі чотири сторони це рівнина, оточена гоами. А в середині тої країни стоїть гора Хулін, що по вигляду своєму нагадує “даньчжуй” – “глек для вина”. На вершині її круглий отвір і називається він – Печера б΄ючої води. Звідто бере початок ручай, що називається Священним джерелом. Він пахучіший, ніж орхідея, і солодший густого вина. Він поділяється на чотири потоки,що збігають з гори і розтікаються скрізь, по країні. Там лагідна природа і нема хвороб, а люди невередливі та поступливі, не сваряться і не вступають у бійку. Вони м΄якосердні та ніжної тілобудови, не зазнайкуваті, не заздрісні, старі і малі завжди разом. Нема у них володаря та чиновників, чоловіки не відокремлюють себе від жінок, нема там ні сватівства, ні весільних подарунків. Живуть вони біля води, не орють і не сіють. Там тепле повітря, і вони не тчуть і не носять одяг. Доживши до ста років, вони помирають, у них нема ранньої смерті і не буває хвороб. І народу там стає все більше, і вже нема йому числа. Там веселощі та радість, там не буває ні дряхлості, ні старості, ні печалей, ні горювань. Там у звичаю любов до звуків пісень, люди ходять, взявшись за руки, і співають один за одним, і цілими днями не стихають їх голоси. Коли вони зголодніють або змучаться, тоді п΄ють зі Священного джерела і тоді сили і прагнення їх приходять до узгодження та спокою. Якщо вип΄ють надто багато, то хмеліють і протрезвляються лише через десять днів. Вони купаються у Священному джерелі, і шкіра їх стає гладкою та блискучою, а приємний запах зберігається десять днів. Чжоуський Му-ван, будучи на півночі, проїжджав через цю країну і затримався в ній на три роки. А повернувшись у Чжоуський дім, він так затужив за цією країною, що зовсім втратив себе. Він не пив вина, не їв м’яса, не кликав наложниць, і тільки через декілька місяців повернувся до попереднього стану”[vii]
Образ Сюй-Чженьцзюня у китайців склався пізно — у ранньому середньовіччі (Х ст.), коли, як вважають, склалися уявлення і про таджицького Кер-оглу (Гургулі) та буддиського Сучандру.Китайці відносять його до групи Сянь (“Безсмертний”) чи Тяньсянь (“Небесний безсмертний”), які, начебто, мешкають у святих глухих місцинах в горах (сам ієрогліф “сянь” складається з двох – “чоловік” і “гора”, і згідно з тлумаченням давніх словників означав людину, що відійшла в гори) та серед озер. Особливість безсмертних – їх постійні перелітання на журавлях “хе” (“сяньхе”). Одночасно “безсмертні” називаються “дажень” – “велика людина” (пор. з шумерським титулом царя “лугаль” – “велика людина”).
Сучандра вважається втіленням бодхісатви Ваджрапані (“рука (яка тримає) ваджру – булаву”), який у свою чергу є еманацією будди Акшобхьї (“Той, хто не обурюється”). Останній має власний рай Абхіраті (“Насолода”). Іконічно Сучандра зображався так: його права рука доторкається землі (пор. із вищезгаданими зображеннями Кшітігарбхи та Аполлона), а царство Шамбхала має форму лотоса (лотос у другій руці тримає той же таки Кшітігарбха).
Також володар Шамбали Рігден-джампо (Rigs-ldan Drag-po Khor-lo-can "Суворий Куліка, володіючий колесом") зображався тримаючим лотос, на якому лежать книга “Праджняпараміта-сутра” (засновник махайяни Нараяна видобув її із царства підземних нагів) і меч – символи Володаря Знання бодхісатви Манджушрі[viii] (“Красиве сяйво”, він же – Манджугоша – “Красивий голос”, Манджунатха — “Красивий спаситель”, Вагішвара – “господь мови”, Кумарабхута — “колишній принц”). В Тібеті живим втіленнням Манджушрі вважається засновник школи гелукпа Цзонкаба (ХV ст.), а бонці, як вище зазначалося, пояснювали ним свого верховного бога мудрості Бумкхрі. У тібетців втілення Манджушрі – бикоголовий Ямантака "Вбиваючий смерть", а в алтайській міфології — богатир Мангдишіре, створений зі сплаву чавуна і срібла небесним Ульгенем для боротьби зі зрадником Ерліком.
Як зазначають Р. Гайне–Гельдерн та Г. Екхольт, “ . у ранньому мистецтві Індії рослина лотоса часто використовується для зображення ландшафту, що оживляється людськими фігурами. Ту ж саму рису ми спостерігаємо і в Америці, в Чічен – Іце. Як слід очікувати, . фігури різняться расовим типом і за одягом, але мотив за суттю той же. Це сходження особливо вражаюче у випадку, коли людські фігури, зображені у відкинутій позі, тримаються за горизонтальний відросток стебла лотоса”[ix].
Крім того, у мистецтві Індії цей горизонтальний відросток часто виходить з пащі макара, вище нами згаданого морського чудиська з тулубом риби (у Європі так зображався зодіакальний Козерог) і носом, нагадуючим хобот слона, то в Чечен-Іці ми бачимо по обидва боки лотоса схожі стилізовані фігурки риб. Відкинута поза божества Чак-Мооля, як зазначає Г.Екхольм, та інші зображення напівлежачих фігур, не мають прототипів у культурі Мезоамерики, а, на його думку, пов’язуються з Азією, особливо з напівлежачими фігурами божеств у ранній буддійській іконографії[x].
Щоправда, ці мезоамериканські паралелі відносяться до Х – ХІІ ст. н.е. Вважається, що на західному кордоні території майя (у мексиканських штатах Ч’япас, Табаско і Кампече) існував таємничий “комплекс А”, що виник внаслідок впливів з Азії та здійснював, у свою чергу, вплив на мистецтво та архітектуру близько розташованих до нього міст Паленке і П’єдрас-Неграс, а згодом – Чечен-Іци і Тули[xi].
З напівлежачою скульптурою Чак-Мооля напрошується паралель з однією з найбільших скульптурних зображень Маха Вішну в храмі Вішну Падманабхасвамі індійському місті Пурі (штат Орісса), що на березі Індійського океану. За переказами, цей храм почав споруджуватися у перший день Калі-юги (28.12. 3101 р. до н.е.). Щоденно довкола цього храму здійснюється ритуальний обхід, під час якого несуть зображення героїв "Рамаяни" — Сіти, Рами, Ханумана, Крішни та Нарасімхи.
Царство Шамбхала Сучандри розташовується північніше ріки Сіта (санскр. sita “борозна”; з борозни народилася красуня Сіта, майбутня жона Рами та причина війни Рами з володарем Ланки та ракшасів Раваною).
За традицією, що йде від шведського географа С.А. Гедіна, автора книг “В серці Азії” (рос. перекл. – 1899) та “Тарим – Лобнор – Тібет” (рос. перекл. – 1907), ріка ця ототожнюється з рікою Тарім (співставлення санскр. sita "борозда" та тюрк., монг. "таря" — "пашня, землеробство" в сенсі "ріка-кормилиця"[xii]; кит. Талімухе, у Птолемея — Ойхард) у Таримській впадині між горами Тянь-Шаню і Куньлуня або біля міста Тарим у районі озера Лобнор (Східний Туркестан, Уйгурістан, Синцзян). Вважається, що Сіта – це індоєвропейський еквівалент (рос. “сито” – “заросле очеретом і залите водою місце”, від “сіт” – “осока – трепета”, “сіта” – “очерет”; укр. “ситник”, польск., чеськ. sit “очерет”, литов. saitas, латв. saite “суха жила”) тюркського Тарім (тюр. tarau “суха жила” (що розходиться, як жила на тілі), “розгалуження ріки і устя”, “дельта”, від tar- “розходитися”, “розсіюватися”, “поширюватися”, каракалп. tarmak “рукав”, “притока”, “гілка”, монгол. tarah “розходитися, розсіюватися”, евенк. tara “розходитися”, а в давн.-тюрк. tarim “берег ріки; річка, що розбивається на рукави, утворюючи безліч приток, висихає у пустелі або впадає в озеро”[xiii];"). Саме у басейні Таріму, зауважує Л. Гумільов, мешкав могутній індоєвропейський народ Турфану, Карашару та Кучі, який сусідніми тібетцями був названий “тохарами” (tha gar) — “біла голова”, та сповідував ортодоксальний буддизм (хінаяну)[xiv]. Китайці називали цю землю Сіюй – “Західна межа”. Елліни називали її “Серіка” (“Шовкова”).
Завантажити реферат