Сторінка
5
Згідно з легендою, сім царів Шамбали передавали тантру Калачакру від батька до сина (помер Сучандра, у 879 р. до н.е., а наступного року царем став Індра) кожен правив по 100 років, від 877 до 277 рр. до н.е.) і стали відомі як сім Дхарма раджа (санскр. “Царі вчення”): Сучандра (Zlabzang, 977-877), Індра(Lha-Dbang, 877-777), Теджасвi (Gzi-grjin-can, 777-677), Чандрадатта(Zla-Bas byin, 677-577), Девішварі (Lha-Dbang-phying, 577-477), Вішварупа (Sna-Tshogs gzugs, 477-377) та Індрата (Lha-Dbang-ldan, 377-277).
Цей же титул, за тібетськими хроніками, у 841 р. носили правителі “окраїнної області замерзлої крижаної країни, усмиренної буддою Авалокітешварою”[xxxii].
Восьмий цар Манджугошакірті (санскр. “Прославлений (як) Манджугоша (бодхісатва мудрості)”) дозволив посвячення в Калачакру всіх жителів Шамбали. Починаючи з нього, царі Шамбали отримують титул “Куліка раджа” (“Цар общини”; тібет. “Рігден” — “Володар роду (общини)” і кожен править по 100 років:Манджугоша (або Пратітакаїка, Grags-pa ring-ldan ring, 277-177), Пундаріка (Padma-dkar, 177-77), Бхадра (Bzang-po, 77 до н.е.-23 р. н.е.), Віджетрі (Rnam-rgyal, 23-123), Сумітра (Bshes-pa-gyen Bzang-po, 123-223), Ратнамудра (Rin-chen phyang, 223-323), Вішнугупта (Khyab-'jug Spas-pa, 323-423), Сур’якірті (Nyi-ma Grags, 423-523) і Парібхадра (Shin-tu bzang, 523-623). Після останнього став “куліка-раджею” Самудравіджая (Rgya-"mtsho rnam-rgyal; 624 р. н.е.; правив 182 роки, до 806 р.), за часу якого виник іслам[xxxiii].
Його наступником був Дурджай (Джалга; Rgyal-dka правив 221 рік, 806-1027 рр.). Начебто певний час Самудравіджая та Дурджай були співправителями. Після 12-го царя Сур’ї (Nyi-ma, 1027-1127) трон займали Вішварупа (Sna-tsogs-gzungs, 1127 р.), Чандрапрабха (ІІ) (Zla-Ba'i 'Od, 1227 р.), Ананта (Mth'a-Yas, 1327 р.), Бхуміпала (Sa-skyyong, 1427 р.), Шріпала (Dpal-skyong, 1527 р.), Сімхавікарма (Seng-ge Rnam-rar gnon, 1627 р.); за іншими даними – Сімха, а Вікрама-Сімха став царем у 1727 р.[xxxiv], Махабала (Stobs-po-che, 1827 р.), Аніруддха (1927 р.), Нарасімха (2027 р.), Махешвара (2127 р.), Анандавіджая (2227 р.), Прасіддха (2327 р.), Махачакрін (Макрічихен; Рудрачакрін 2427 р.)[xxxv].
Саме автор “Пагсан-джонсан” (“Історії та хронології Тібета”) Сумба-кханбо наводить дати правління царів Шамбхали з 277 р. до н.е. до 1027 р. н.е. (коли царем став Сур’я – “Сонце”) та імена всіх 25 царів [xxxvi] . Після 25-го царя “левячий трон” займе Махачакрін – “Грізний благородний” (варіант імені – Рудрачакрін), якого шануватимуть Індра та інші боги. Його майбутня місія – викорінення мусульманського вчення в світі, створене демонічним асурою Бішлімлі (від араб. «бісмалла» – звична ісламська формула «В ім’я Аллаха!»; іслам тібетці називають «ла-ло»). Саме в цього спасителя переродиться, начебто, панчен-лама Балдан-Еші.
Цей грядучий месія Майтрейя живий і перебуває, начебто, на четвертому небі "сфери пристрастей", що називається Тушіта ("Задоволення") в очікуванні належного моменту для свого майбутнього народження. Іконографічно він зображається сидячим на лотосовому троні, але на відміну від решти медитуючих будд, одна з його ніг вже спущена на землю, він вже готовий зійти з трону і прийти на допомогу усьому сущому. А отже, до Майтрейї можна звертатися з молитвою в надії на допомогу. Він повний співстраждання як майбутній будда і володіє надприродною силою божества, тому може допомагайти і негайно. Тому він одночасно є й божеством щастя[xxxvii]. Буддисти школи гелугпа ("жовтошапочників") відзначають всередині найурочистіше свято — Майдарі-хурал, свято Майтрейї. Його позолочену статую виносять з храму, розміщують на колісниці і розпочинається урочиста хода, символізуюча сходження на землю Будди Майтрейї, який благословляє весь світ. В японському езотеризмі престолом грядучого Майтрейї вважається гора Коясан, де поряд з Грядучим Буддою живуть всі праведники, оскільки вона — "Чиста земля Таємничої Величі" ("Міцугон-дзьо-до"). Тому паломництво вищої японської аристократії на гору Коясан є обов'язковим і сприятливим є поховання біля її підніжжя[xxxviii].
Алтайська міфологія зберегла переказ про походження і долю "царя світу" Майтрейї. Небесний бог-творець Ульгень (тувинський Курбустан-аакай) створив з очерету і глини сімох мужчин, але восьмого створив на горі Алтин-ту і, вдихнувши у нього життя, дав йому владу над всім людським світом. Цей цар-чоловік створив жінку з очерету та землі, за аналогією до того, як це робив бог-творець, і після цього до нього надійшла собака-посланець Ульгеня з листом у зубах, в якому цар-чоловік прочитав: "Буде ім’я твоє Майдере, всім ти управляй" (від монгол. Мойдар "Майтрейя"). Доки Майдере ходив до Ульгеня запитати як оживити жінку, злий Ерлік-хан (від дв.-уйгур. "могутний володар", епітет буддиського бога потойбіччя Ями; тібет. "Чойджал" – "цар закону", зображається з темно-синім тілом) вдихнув їй душу. Чоловіки відмовилися взяти цю жінку за дружину і знову довелося втрутитися Ульгеню. З ребер одного з чоловіків він створив жінку і назвав його Таргин-нама і він став першим монахом-ламою (лама//нама), а інші стали писарями та помічниками (серед них — Шіги-міне, тобто Шакьямуні). Як цар світу Мейдере видав указ Ерлікові піти з одушевленою ним жінкою у вигнання "в землю, що перебуває між двома морями, де не світять сонце і Місяць". Проте незабаром Ерлік повернувся з вигнання, щоб красти людські душі. Він додав до плодів свої плоди, сказавши: "Хто буде мої ягоди їсти, той мене буде їсти, і я буду в нього входити". Викривши підступ Ерліка, Мейдере виганяє злочинця та перетворених ним людей, а також проганяє зрадника Таргин-нама з його жінкою в іншу землю, "жарку, де нема ні дерев, ні каменів, ні тіні". У своїх володіннях Ерлік-хан, який їздить на чорному бикові, з тризубцем у лівій руці, облаштував небо, землю, але його народ не міг продовжувати свій рід. Ерлік випрошує в Ульгеня дозвіл і за допомогою ковадла і молота починає створювати злих духів (кормес, від монгол. "хормуст" < іран. Ахура-Мазда; у тюрок і тунгусо-манчж. "Хормузд" означає зле, а у монголів — добре божество[xxxix]). Між творіннями-богатирями Ерліка і Ульгеня почалася неперервна боротьба. Зрештою, від світу, який зануриться у гріхи, відвернеться небесний Ульгень, до неба здійметься Ерлік зі своїм богатирем Карашом, який під землею (!) "стоїть найближче до людей", і Караш, і господар пекла Керей-хан заволодіють людським світом. На Керей-хана з неба нападе богатир Мангдишіре (бодхісатва Манджушрі), але буде вбитий самим Ерлік-ханом. Та ж сама доля очікує і Майдере (Майтрейю): "кров Майдере, бризкнувши, окропить всю землю, хоча він і невеликий станом, і одразу ж з тіла і крові його спалахне полум’я, яке обійме всю землю і зійде на землю". Тоді небесний Ульгень зійде сам на землю, з його вуст вийде полум’я, в якому згорить Ерлік та його свита, вони будуть прокляті і скинуті у вогненні прірви пекла[xl]. Окрім того, вважається, що у теперішньому людському світі істинною є віра Чанарзака (від тібет. Ченрезіг), тобто бодхісатви Авалокітешвари, в той час як прихованою і грядучою є релігія жовтотілого Майдере (Майтрейї). Сам Майдере — автор заповітної книги (бічік) про походження світу, яку він як одкровення вручає богатиреві Тюрюн-Музикай, який народився від діви Ерьке-шудюн (монгол. Дара-еке "богиня Тара"), щоб перемогти демонічне восьмиоке чудовисько-бурхана Андалма-Мууса (Андулма, Нандулма, Гал-Дулма, від імені тібетського царя Ландарми, бонця і гонителя буддизму в ІХ ст.)[xli]. В епосі "Алтай-Бучай" розповідається, що птаха Кан-Кереде (Гаруда) посилає героя на пошуки заповітної книги — буддиської сутри "Алтан Герал" ("Золоте сяйво"; інші фольклорні сюжети знають "Ойрат-книгу", книги "Судур", тобто сутру, "Самара", від "самира"-"напис, руна, письмо"). Зокрема, саме з золотої книги небесні три Юч-Курбустани довідуються, що Ерлік-хана може перемогти тільки наймолодший з них — Отчі (монгол. Оточі). У сенсі того, що, за деякими легендами, Юч Курбустан-кудай "Три Курбустани-божества" (у тувинців — Юч-Кайраканніг, де "кайракан" < монгол. "хайрхан"-"дорогий", їхні окремі імена — Кезер, Чінгіс і Амурсан. а узагальнено — "телекей/делекей" – "всесвіт") створили світ, повернулися на найвище небо і передали владу над світом Ульгеню та його дев’ятьом синам Тогус-бурханам, то убивця Ерлік-хана (Айбистана) Ульгень ототожнюється з небесним і молодшим з трьох Курбустанів — Отчі[xlii].
Завантажити реферат