Сторінка
1

М’ясне скотарство

Співробітниками лабораторії економіки Інституту м’ясного скотарства УААН встановлено: за останні 10 років темпи зростання цін на матеріально-технічні ресурси, використані галуззю, були у 6 разів більшими порівняно з цінами на живу масу великої рогатої худоби м’ясного напряму продуктивності. Внаслідок цього високі затрати на вирощування м’ясної худоби окупилися виручкою від реалізації на 68%. Збитковість м’ясної худоби у переважній більшості спеціалізованих сільськогосподарських формувань спричинила зменшення чисельності поголів’я тварин. Однак, як засвідчує досвід роботи сільськогосподарського приватного підприємства “Абердин” Рокитнівського району Рівненської області, товариства з обмеженою відповідальністю агрофірми “Ангус” Шполянського району Черкаської області, навіть у нинішніх складних соціально-економічних умовах м’ясне скотарство може бути прибутковою галуззю, якщо раціонально використовувати землю, корми, худобу, недорогі приміщення, енергетичні ресурси і цінувати працю людей. Організації нової справи передує економічний розрахунок Нинішнього директора товариства з обмеженою відповідальністю агрофірми “Ангус” Петра Миколайовича Люльку знають як старанного зоотехніка у Шполянському районі, де він керував міжгосподарським підприємством з відгодівлі великої рогатої худоби. Коли у 1992 р. міжгосподарське підприємство розпаювали (а також до нього, крім 900 га угідь, відійшли приміщення ферми с. Межигірки і 147 корів), то перед досвідченим керівником постало непросте питання: що робити з низькопродуктивним стадом худоби? Продовжувати доїти і доставляти молоко на відстань 22 км на приймальний пункт, тобто і надалі примножувати збитки? Крім того, доярки вдень із свічкою не знайдеш. Та й корівники мають такий поважний вік, що на них і амортизація вже не нараховується . Однак без худоби не обійдешся: земля потребує органічних добрив, а мінеральних немає за що купити. Як вийти із скрутного становища —про це Петро Миколайович Люлька довго не роздумував. Він вирішив зайнятися розведенням м’ясної худоби, оскільки про неї знав не з чуток. Він неодноразово бував раніше у багатьох господарствах, які спеціалізувалися на виробництві яловичини, одержаної від тварин м’ясних порід. Придивлявся до технології утримання худоби, вивчав систему кормовиробництва, організації та оплати праці. І що більше знайомився з гірким досвідом господарювання, то більше йому не подобалися тамтешні порядки. Гнітюче вражали своєю монументальністю споруджені за державний кошт капітальні приміщення для утримання м’ясної худоби. За рахунок бетону одна лише амортизація “тягнула” до 100 грн з розрахунку на 1 ц приросту живої маси. Не сприймав Люлька також і те, що між фермою і полем снували трактори з причепами та автомобілі, навантажені зеленою масою. Він зрозумів, що так хазяйнувати не можна, інакше в умовах ринку і державна допомога не врятує від банкрутства. Разом з тим, спеціаліст порівнював, що вигідніше: зайняти площі землі з родючими чорноземами кормовими культурами чи зерновими і зернобобовими? Ціни на пшеницю, ячмінь та горох високі, а на яловичину — мізерні. Та й хіба розумно, що худоба споживатиме продовольче зерно у подрібненому вигляді, а люди будуть відчувати скруту із хлібом? У цих нелегких міркуваннях Петро Люлька дійшов згоди зі своїм внутрішнім світом людини — хлібороба з діда-прадіда. Він вирішив, що худоба буде випасатися на природних луках. Невдовзі на малоцінних крутосхилах було розміщено багаторічні трави: конюшину з вівсяницею лучною. З першого укосу взяли сіно, другий віддали під випас. У разі посушливого літа виручають пасовища райграсу. Лише після того, як на непридатній під посів пшениці і ячменю 105-гектарній площі забуяла трава, зоотехнік Люлька в котрий раз поїхав уже не на оглядини м’ясної худоби абердин-ангуської породи на околицю міста Переяслава-Хмельницького, що Підварками звуть у народі, а з наміром купити її. З 20 чистопородних телиць та одного бугая-плідника (16 з них тодішні керівники Головного селекційного центру передали в тимчасову оренду через відсутність коштів у покупця) і почалося створення племінної ферми в селі Межигірці. Аналогічним способом організовувався племінний репродуктор абердин-ангуської породи в с. Томашгород Рокитнівського району Рівненської області. Нинішній голова сільськогосподарського приватного підприємства “Абердин” Віктор Анатолійович Рудницький вважає, що їхні природно-економічні умови створені лише для розведення м’ясної худоби. Наприклад, із 5102 га сільськогосподарських угідь, переданих 337 власниками землі в оренду Віктору Анатолійовичу, 4362,1 га зайнято луками і сіяними пасовищами. Останні, як свідчать багатоваріантні розрахунки науковців лабораторії економіки Інституту м’ясного скотарства УААН, можуть бути найефективніше використані лише м’ясною худобою. Тому й незрозумілою є позиція тих нових землевласників Рокитнівського району, що, маючи у своєму володінні значні площі природних луків і пасовищ, не використовують їх для виробництва прибуткової яловичини, оскільки там і молоко нерентабельне. Витрати менші за виручку У 2000 році кожний із 1027 ц проданої живої маси великої рогатої худоби м’ясного напряму продуктивності обійшовся СПП “Абердин” у 220, а приніс виручки на суму 294 грн. Прибутку одержано 76 тис. грн. За рахунок перевищення виручки над собівартістю на 45,27 грн в касу ТОВ агрофірми “Ангус” надійшло 23 тис. грн прибутку. Прибуток у м’ясному скотарстві, як і в будь-якій іншій галузі, залежить від двох факторів: рівня затрат і виручки. Вплив на ціну кожного окремо взятого виробника досить обмежений. Він може заправити вищу ціну за свій товар за умови, якщо останній має кращі якості порівняно з аналогічною продукцією конкурентів. Проте в період низької платоспроможності переважної більшості населення України більшим попитом користується дешева яловичина. Тому, щоб не допустити збитковості галузі, необхідно насамперед задіяти наявні резерви, які вона має, для зниження затрат при вирощуванні м’ясної худоби. Йдеться насамперед про уникнення чи зведення до мінімуму тих затрат, без яких можна обійтися при розведенні м’ясної худоби. Наочно це можна проілюструвати на прикладі СПП “Абердин” і ТОВ “Ангус”. Аналізуючи дані, наведені у таблиці 1, неважко підрахувати, що зниження собівартості одного центнера живої маси у ТОВ “Ангус” на 66,94 грн досягнуто внаслідок зменшення витрат на пали