Сторінка
5
Чому автор так виділяє саме цей персонаж? Чому так наполегливо привертає нашу увагу до нього, неначе образ селянина є для нього головним у цьому творі? А може, так воно і є?
Вище ми вже мали нагоду переконатися, наскільки осмислений малюнок Шевченка, яке смислове навантаження несе тут навіть найменший мікрообраз, проявляючи в різних аналітичних контекстах усе нові значення. І коли такий художник вводить у розвиток теми новий персонаж, то це свідчить, що ідейно тема для нього вже вичерпана, що новим образом він збирається оновити її ідейно-естетичний потенціал, що через цей макрообраз він намагається сказати нам щось таке, чого не було в попередньому творі і що передати відтворенням лише наявних у поемі образів не можна було.
То ж пригляньмось уважніше до образу селянина. Це чоловік середнього віку, років йому коло сорока. Він худорлявий, але в нього широкі плечі і міцні натруджені руки, не звиклі дармувати. Ось і зараз, у возовицю, коли видалась вільна хвилина, він не сидить без діла, а струже нову ложку.
Солом’яний бриль з опущеними крисами, похилена голова, зсутулена спина, натомлені руки – навхрест на колінах, а в руках - недостругана ложка та куций різець . Хоч би ніж якийсь порядний, а то . Це сидить задавлений нестатками і виснажливою панщиною невільник, покірний кріпак, усі помисли якого – про хліб насущний: як сім’ю прогодувати. І – ні натяку на особистість: спрацьований, затурканий, зневірений . Навіть одежина – без жодної характерної деталі: аби голим тілом не світити. Тільки й слави чоловічої, що козацькі вуса. І волосся ще не сиве, ні брови, ні вуса, і сила ще відчувається, а так глянеш мимоходом – дід старий та й годі .
Тінь на обличчі (як і в образі Катерини) виконує ще одну функцію: скриває індивідуальні риси. Так треба, бо в цьому образі – не індивід, а тип: таких – мільйони. І це не недолік зображення, а прийом вираження. Бо саме як поширений, найбільш масовий соціальний тип у національному середовищі висвітлює, виділяє його Шевченко в ролі головного персонажа нової, живописної “Катерини”. Чому? Бо в ній, на відміну від поеми, є принципова, фундаментальна новизна - відповідь на основне питання: “Чи довго ще на сім світі катам панувати?” І носієм цього нового змісту, цієї нової смислової конотації вже широко відомого з поеми мегаобразу, зрештою, виразником головної думки – ідеї цього твору є саме цей образ-тип.
Так, зараз цей селянин осудливо дивиться вслід саме Катерині. Як і громада в цілому, він ще вважає, що зло можна зупинити суворою карою “відступниць”. Однак є в цьому образі щось, що обнадіює, змушує вірити, що Україну поневолили хоч на цілі віки, але таки - не навіки!
Погляньмо ще раз на позу цього персонажа – як він сидить. Це – підсвідоме, успадковане, генетичне. Адже так сідали в степу на пожухлу траву славні предки нинішніх кріпаків: і безстрашні вої князя Святослава, і невмируща краса і гордість цих безкраїх степів козаки, і незабутні лицарі святої помсти гайдамаки . Поза воїна-степовика. Поза народного героя козака Мамая . Тіло ще пам’ятає те, що неволя вже фактично вибила зі свідомості.
І не тільки тіло. В Україні кожна п’ядь землі напоєна кров’ю її оборонців, захисників її честі та гідності. І знаки цього – скрізь і всюди: земля говорить – лиш відчуйте серцем. Он і на картині – аж дві могили, два “свідки слави дідівщини”: одна, з вітряком, тут же, на околиці села, а інша ледь мріє “серед степу широкого”, - чим підкреслюється повсюдність і постійна присутність славного минулого України в її ганебній сучасності:
.На всій Україні
Високі могили. Дивися, дитино,
Усі ті могили – усі отакі.
Начинені нашим благородним трупом.
Начинені туго. Отам воля спить!
(“Буває, в неволі іноді згадаю .”)
Забули, не помічають цього засліплені неволею люди, та пам’ятає все свята українська земля. А Шевченко нагадує. Бо вірить: згадають!
І як заллє окупант українському селянину ще більше сала за шкуру, трапиться подібне з його похресницею, родичкою, дочкою – пробудиться він із рабської летаргії, побачить істинну причину наших бід, переведе погляд на справжніх носіїв зла, задумається над тим, “що ми? Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті? ” І вже не сидітиме, склавши руки, у терпінні й покорі, а відкине геть недостругану ложку, а з нею й усі щоденні клопоти-п’явки, схопить сокиру з переднього, найближчого до глядача плану (вона й лежить так зручно: буквально під рукою, топорищем на березовому оцупку – лиш бери!) і зведеться на повен зріст. А з ним – “Встане правда! встане воля!” І перетвориться кожен затурканий Ярема в безстрашного і страшного для ворогів уже національно свідомого Галайду. І до цурки знищить прозрілий люд, об’єднаний великою ідеєю-мрією, усі сліди імперського панування в Україні – знаки свого рабства і ганьби народу: так починається Свобода! “І потече сторіками кров у синє море дітей ваших .” Тільки тоді “забудеться срамотна давняя година, і оживе добра слава, слава України .” Так буде – потрібні лиш привід і провід. Мусить бути, бо інакше “сонце стане і оскверненну землю спалить” – терпіння Боже і людське не безмежне . І так було. І не раз . І ще буде .
А поки що отруйним, паралізуючим жалом стримить у тілі України символ неволі - чужинецький верстовий стовп, чорною хмарою суне під червоними значками (візія пророка?) понура колона москалів, щоб знову голодною і захланною сараною впасти вже на якесь інше село, скаче до нових пригод і Катерин типовий (теж не індивідуалізований!) московський офіцер, тявкає вслід йому “собачка поганенька”, бреде назустріч своїй погибелі Катерина, кидає їй у спину докірливий погляд селянин. А на високій могилі – цій святині предків! – меле поставлений знетямленими нащадками вітряк, мов символ підневільного життя, що неустанно і невблаганно перемелює людські долі. А їхні правнуки будуть покірно складувати вже у їх святинях мінеральні добрива . “І на Січі мудрий німець картопельку садить .”
Але вічно так не буде “на нашій, не своїй землі”. Не завжди шастатимуть по Україні московські опричники і яничари з червоним ганчір’ям. І вже надією і пересторогою виблискує гострим лезом на передньому плані Шевченкова селянська сокира. До неї близько не тільки селянинові, а й кожному з нас, кого вогнем пече біль за Катерину – гнів за Україну .
Завантажити реферат