Сторінка
2
Оскільки основною одиницею естетичної комунікації (художнього спілкування) є образ, спробуймо передусім вияснити, з яких образів складається, компонується мегаобраз Шевченкового твору. Попри все розмаїття зображеного, тут насправді маємо лише п’ять макрообразів: дівчина (Катерина), селянин, вершник (москаль на коні), собака, пейзаж. Є ще кілька самостійних мікрообразів – окремих художніх деталей, які не є компонентами котрогось із п’яти макрообразів, а відіграють самостійну роль у композиції мегаобразу. До речі, як показує практика, на них рідко звертають увагу, їх переважно навіть не помічають, хоч їх роль у творі, як побачимо, дуже важлива, а в окремих випадках – ключова для зрозуміння змісту і сенсу твору. Але про них – потім.
Що ж зображено на цьому полотні?
Усі образи тут явно пов’язані між собою: опустивши очі, іде Катерина, услід їй осудливо дивиться селянин, холодно зиркає на неї москаль, тявкає собачка навздогін вершникові, а все це - на тлі чудового осонценого краєвиду. Отже, перед нами – жанрова, точніше – побутова сцена з життя українського села першої половини ХІХ ст. У цьому переконує і одяг селян, і типовий пейзаж з характерними деталями – вітряком на могилі та силуетом ще однієї могили в степу. Ми навіть можемо доволі істотно уточнити час дії – за одягом москаля. На ньому офіцерський мундир царської армії – уже не такий оздоблений, як за часів наполеонівської війни, але ще не спрощений так, як під час кримської кампанії. То ж дія відбувається десь у 20 - 30 роках ХІХ ст. І вже ніяк не пізніше 1842 року, яким сам автор датував картину.
Але чому таким драматизмом і тривогою віє від цього пронизаного сонцем полотна з його яскравими барвами? Що ж саме діється з персонажами твору? Що сталося? Чому таке безживне обличчя в Катерини? Яку вину бачить за нею селянин?
І на ці питання картина дає вичерпні відповіді – досить тільки вдивитись у неї, у дії і взаємодію персонажів.
І Катерина, і москаль рухаються з одного пункту в різні боки: Катерина іде, а точніше – бреде, убита горем, повертаючись у село; москаль верхи скаче в безвість. Він вирушає в далекий похід, про що інформує така деталь у його образі, як порожні піхви: для зручності офіцера важка шабля в такому випадку знаходилась у похідних саквах денщика.
Отже, щойно тут, під дубом за селом (у селі ніхто куреня не ставить), вони попрощалися, а точніше – розлучились назавжди. Ми навіть знаємо, як відбулося це розставання – без ніжних слів і запевнень, без палких обіймів, без сліз . Той, хто відразу пустив коня з місця в кар’єр і кидає спідлоба такий колючий погляд вслід дівчині, навряд чи спромігся, прощаючись, бодай на тепле слово для неї. А Катерина? Вона навіть не плакала – усі сльози потай виплакано в розпачі безсонними ночами ще до того. Бо ж вона (дівчина!) – при надії . Про це знає вона, знає він, знає вже і громада, а такий жест, як наївне намагання за ледь піднятою запаскою заховати вже зримі сліди вагітності – це безпорадна спроба прикрити свій сором і відтягти час неминучої і страшної розплати за спільний гріх . А звідси – і похилена в безнадії голова, і помертвіле обличчя, й опущені долу очі – уже несила глянути людям у вічі .
Але, може, не все так безнадійно? Може, станеться якесь чудо, і Катерина уникне своєї трагічної долі?
Не уникне. Пригляньмося уважніше до картини - вона переконає нас у цьому.
Дія відбувається у звичайний, трудовий день. Це підказують наступні художні деталі (мікрообрази). Он на кілку мотузка для прив’язування врубеля (щоб снопи по дорозі не падали) та вила і граблі, сперті на курінь, щоб були напохваті. Адже жнива: іде возовиця – звезення урожаю з поля. Он і свіжі, ще не запилені пшеничні колоски на дорозі, а поруч них – така ж гілка, яку зачепив і обламав високий віз зі снопами. А он сокира коло селянина в широкому брилі та білій буденній одежі, який в одній руці тримає гачкуватий різець, а в другій – недостругану ложку. Це вже потім, за новітнього – колгоспного кріпацтва, і знаряддя праці могли валятися де-небудь, і свята неділя стала просто “вихідним” від щоденної панщини днем, коли можна було зробити щось і для себе (якщо власті не перетворювали і цей день у робочий, влаштовуючи черговий “недільник” чи “суботник”). А тоді ще у свята ложок не стругали, кожне господарське знаряддя мало своє місце у клуні, а люди одягали святкове і йшли до церкви, потім – у гості до родичів тощо.
Отже, дія відбувається в будень, а одяг на Катерині святковий. І це вмотивовано двома причинами. По-перше, якби вона була в буденному, то взагалі важко було б зрозуміти, що відбувається (може, вона просто повертається з поля, а по дорозі розминулася з москалем?). По-друге, якраз цей святковий одяг і посилює драматизм твору, навіює гіркі роздуми над її долею, не дає підстав сподіватися на чудо.
“Якби мені черевики, то пішла б я на музики .” Та нема у Катерини черевичків. І кольорових чобіток-сап’янців нема. Вона – боса, бо бідна. Наступна промовиста художня деталь – червона запаска – із пофарбованого тонкого домотканого полотна. А міг би бути вишитий квітками фартушок, та ще з мережкою, та ще з китицями-“френзелями” . Ото б усі приглядались! Але немає фартушка – ця розкіш не для убогих. То хоч яскрава запаска прикрасить одяг. На Катерині – біла сорочка. Але – без вишивання: дорого . І тільки контрастом до сполотнілого обличчя - червона стрічечка на грудях: усе ж якась прикраса. “Якби мені, мамо, намисто .” На шиї в дівчини мали б бути червоні коралі чи намисто з дукатів. Так де ж їх узяти? Позичила б у котроїсь із подруг, але їм матері вже давно заборонили водитись з “такою” . У вухах могли б бути сережки . А голова . Молодиці носять хустку, бабусі – ще й очіпок під хусткою. А дівчата за тепла – з непокритою головою. Так і пишну косу видно, і куплений на ярмарку віночок з маленьких воскованих квіток, і дванадцять яскравих різнокольорових стрічок, що барвистою веселкою звисають аж до колін . Та нема у Катерини ні віночка, ні стрічок (скоро й коси не буде – обріжуть у шинку під п’яний ґвалт, вимажуть голову дьогтем, посиплять пір’ям, покриють драною хустиною – покритка ж! – і проведуть із музикою по селі: щоб усім наука була!). І зав’язує Катерина червону стрічку (ще один контраст до блідого обличчя!), свіжими польовими квітками закосичує свою нещасну голову – це ж її останній вихід на люди в дівочому! Може, ворухнеться його кам’яне серце, може, зглянеться, може .
Завантажити реферат