Сторінка
3
Ніякого рятівного “може” не буде. Якби Шевченко створив образ багатої дівчини, її теж було б шкода, але драматизм картини неминуче послабився б: а раптом трапиться якийсь убогий наймит чи вдівець, одружиться хоч і з “такою”, але багатою, то воно якось і владнається. Не буде цього: Катерина бідна, скоріш за все – кріпачка (нечисленні вільні селяни були набагато заможніші), і її святковий одяг аж кричить про це своїми деталями, убиваючи всяку надію на щасливий кінець.
Драматизм картини посилюється ще й тим, що Катерина – далеко не красуня. Її обличчя, стан – усе свідчить, що це звичайна дівчина, уся привабливість якої – у її юності, свіжості, “добрій славі”. І все це принесено в жертву розпусному москалеві. Красуню теж було б шкода, але автор відкидає навіть думку про те, що зовнішність Катерини-покритки може звабити когось і таким чином врятувати її від трагічної розв’язки. Чуда, отже, не буде.
А що ж буде? Що чекає Катерину?
Інші образи (передусім мікрообрази) – уже згадувані і ще не згадувані – несуть інформацію і про це.
Он у правому верхньому кутку картини видніється така художня деталь (мікрообраз) пейзажу, як віття розлогого дуба. Він дає людям захист від спеки чи буревію, і не випадково курінь селянина – у його тіні. Але зараз він буквально нависає, як грозова хмара, над персонажами картини – усіма, за винятком москаля. Це саме від цього дуба відламалась вітка й відірвався листочок, на який, можливо, щойно мимохіть наступила Катерина, не звернувши уваги на цей символ своєї долі . Ця вітка й листочок ще зелені, не понівечені. Але проїдуть підводи, пройде череда, випадуть дощі, і не важко здогадатися, що буде з ними. Так, вони ще зеленіють, але їх доля вирішена, бо вони – відчахнуті випадком від свого дерева, як Катерина своїм гріховним зв’язком із ворогом – від свого родового древа: сім’ї, роду, громади, народу. “Мов одірвалось од гіллі .”
А поруч з віткою в поросі – колоски. Хтось вирощував їх, леліяв, сподівався на них. Вони могли стати часткою рятівного, благословенного хліба чи довгожданого майбутнього врожаю. Уже не стануть. І навіть як проклюнеться всупереч усьому якийсь паросток, то і його чекає така ж доля, як і відламану вітку. Бо – не там, не так, не тоді . Наперед приречена й дитина Катерини. Бо, знову ж таки, не так, не по-людськи, не по-божому . “Для мене нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим”. Але це – мати: джерело і символ життя, мірило добра і краси в українській кордоцентричній духовності. А от покритка уособлювала для людей щось зовсім інше: непослух, розпусту, відступництво, а в нашому випадку – ще й зраду, – з усіма для неї та її дитини страшними наслідками. І далеко не кожен міг у праведному гніві розгледіти в покритці матір, а в байстрюкові - дитя .
А що ж москаль? Яку частку гріха і відповідальності понесе він? А ніяку. Відкараскався без скандалу від наївної “простушки” – і добре. Тепер спокійно можна доганяти безлику колону москалів із червоними значками на піках, яка наїжаченою гадиною виповзає за село. Совісті ж нема, то й мучити не буде. Друзі-офіцери і підлеглі не осудять – навпаки, похвалять: “Ай да наши! Кого не надуют!” Начальство? Так для того й придумали таке превентивне покарання і засіб залякування селян, як військові “постої” по селах, щоб кляті хохли сповна – у кожнім селі й кожній хаті! - пізнали, хто тут всевладний господар і чия тут і правда, і сила, і воля . А громада? Та чхати йому на осуд громади, як і на тявкання того собачати, що кинулося вслід, – наковтається пилюки, то й замовкне і повернеться на своє місце, підібгавши хвостик .
Шевченко і тут не дає найменшої підстави для послаблення драматичної напруги твору. А вона б неодмінно зменшилась, якби вслід за вершником кинулась не “собачка поганенька”, як пише він у листі до Г.Тарновського, а, наприклад, поширена тоді в наших степах люта українська вівчарка-вовкодав: може, злякається кінь, скине вершника, то хоч потовчеться поганець москаль . Не буде навіть цього. Бо вже (і ще!) нема на московських вовків наших вовкодавів: вони масово й організовано вийдуть на сцену української історії рівно через сто років . То ж нема їх аналогу і на цій картині.
Вище ми говорили про те, що чекає Катерину. І каратиме її саме громада. Он і на картині селянин – частка й уособлення громади – саме дівчині, а не москалеві осудливо дивиться вслід. Бо за тодішньою мораллю в таких випадках гріх був спільним, але головна вина і відповідальність падали на дівчину. І кара буде жорстока. Її не тільки зганьблять перед усім селом: батьки неминуче виженуть її з дому, а громада – із села. І побреде Катерина слідом за москалями – шукати “у Москві свекрухи”. Бо вина покритки поширювалась, як кола по воді. Ще коли б зі своїм . А то ж чужинець, ворог! І батьки мусили прогнати таку дочку, бо інакше гнів громади впав би і на них (їм і так вимажуть дьогтем ворота, повалять тин, витопчуть грядки, перекинуть воза .). Та й як не вигнати, особливо, якщо в хаті ще кілька дівчат? Хто ж пустить сина женитися в “таку” сім’ю? А є ж іще рід, на який теж впала ганьба. Зрештою, покритка робила лиху славу цілій громаді, і хлопці із сусідніх сіл уникали свататись у “такім” селі. То ж чим жорстокіша була кара, тим менш болісними для всіх були наслідки появи “паршивої вівці”, тим більшою була гарантія, що “такого” вже не трапиться.
Завантажити реферат