Сторінка
8
Це все.
Твір генія вивчено, осмислено, оцінено. Навіть поблажливо покритиковано. Тепер ідеться тільки про “якнайширше розповсюдження” цих висмоктаних з пальця “насвітлень”, які переконують тільки в тому, що аналітичну віртуозність автора можна порівняти хіба з його стилістичною вправністю .
Не будемо коментувати цю “студію” шанувальника “ефектовних плям”: віриться, що шановні читачі успішно справляться з цим і самі.
Важливіше зосередитись на тому, що спільне для обох цитованих праць – писаних різними людьми, в інший час і за якісно відмінних умов.
1.Обидві праці (особливо друга) – це результат опису вигляду полотна, але не аналізу картини: наче перед ними не сповнений драматизму художній твір, а якийсь декоративний орнамент.
2.В обох випадках висновки щодо художньої суті і вартості твору чисто суб’єктивні, не аргументовані, не випливають із самої фактури твору.
3.Обидва автори повністю ігнорують системність твору і функціональність (особливо змістову, когерентну) його елементів.
4.Обидва вони описують явно не те, що бачать: зокрема, селянина на картині одностайно називають “дідом” (“дід-ложкар”, “царинний дід”).
Цей феномен потребує вияснення. Важко повірити, що два вчених мужі не можуть відрізнити чоловіка середніх літ від старого діда. Ну хай уже Д.Антонович: той взагалі зміст поеми забув, мотиву і сцен розлуки в ній не помітив, сплутав різець у правій руці селянина з ложкою, і вийшло, що чоловік на картині чи то так приготувався до інтенсивного харчування, чи збирається щось зіграти ложками. Але щоб зір однаково підвів обидвох? А справа в тому, що вони й не приглядалися до цього образу – як і до всього іншого. Люди книжні, вони більше повірили чужим текстам, ніж власним очам. А в цих текстах уже півтораста літ кочує цей самий “дід”. І “винен” у цьому . сам Шевченко: це з його легкої руки тотальна сліпота вразила українське шевченкознавство – “в Украйні і не в Украйні”.
А було так. У листі до Григорія Тарновського 25 січня 1843 року Шевченко серед іншого пише: “Ще ось що: намалював я се літо дві картини і сховав, - думав, що Ви приїдете; бо картини, бачте, наші, то я їх кацапам і не показував, але Скобелєв таки пронишпорив і одну вимантачив, а друга ще в мене, а щоб і ця не помандрувала за яким-небудь москалем (бо це, бачте, моя “Катерина”), то я думаю послать її до Вас. А що вона буде коштувати, то це вже Ваше діло, - хоч кусок сала, то й це добре на чужині. Я намалював Катерину в той час, як вона попрощалася з своїм москаликом і вертається в село; у царині під куренем дідусь (виділ. нами. - В.І.) сидить, ложечки собі струже і сумно дивиться на Катерину, а вона, сердешна, тіль не плаче та підіймає передню червону запащину, бо вже, знаєте, трошки теє . а москаль дере собі за своїми, тілько курява ляга; собачка ще поганенька доганя його та нібито гавкає. По однім боці могила, на могилі вітряк, а там уже степ тільки мріє. Отака моя картина”.
І цей камуфлюючий опис вчені мужі сприйняли всерйоз і розцінили як авторський синтез. А звідси - і ковзання по поверхні змістоформи геніального твору, і підміна аналізу інвентаризацією, і “дід-ложкар”, і “царинний дід”, і дві ложки в “студії” Д.Антоновича, і все інше. Вони не врахували наступного.
По-перше, треба бути обережним із Шевченковою самооцінкою та оцінкою власних творів: вона майже завжди занижена, часто просто самознищувальна (“скомпонував”, “намалював”, “уклав”, “надрюкував”, “на біса я пишу”, “марно трачу папір і чорнило”, “я ніколи не був справжнім малярем” тощо).
По-друге, слід враховувати, кому пише Шевченко. Так, поміщик Г.Тарновський цікавився живописом, мав власну картинну галерею. Але водночас це той самий Тарновський, якого в повісті “Музикант” Шевченко на засланні так нещадно змалював в образі поміщика Арновського. Це, а також згадка в листі про “кусок сала” не залишають сумніву, що Шевченко усвідомлював, до якого “цінителя” звертається і що саме про картину йому варто написати.
По-третє, якби Шевченко у цьому листі розкрив істинний задум і зміст своєї картини, то не виключено, що в казематі він опинився б на п’ять літ скоріше. Тому його опис більше скриває, ніж розкриває. Звідси й “дідусь” .
Але є й четверте - головне: авторські висловлювання про власний твір не можуть замінити потреби в його науковому дослідженні. Чи треба це доводити?
Якби обидва цитовані вище автори не переказували чуже, а робили самостійний аналіз цього твору, якби вони не описували його, а спробували прочитати, - то й результати були б, по-перше, різними, а по-друге – напевно кращими.
Але перший не міг цього робити – у його ситуації за “єретичне” наближення до суті Шевченкового твору можна було втратити не тільки посаду чи свободу, а й голову. І за менше втрачали .
Другий автор теж не міг – ні забивати собі голову якимись методиками, методами чи методологіями дослідження, ні сумніватись у власній аналітичній спроможності: заважали хвороблива самовпевненість і агресивний апломб. А що йшлося про самого Шевченка . Ну й що? Шевченко, як на те пішло, навіть не був професором. А от автор “студії” – був! Звідси й судження за принципом asinus ad lira (осел про ліру). Є, правда, ще один варіант: на діаспорному безриб’ї і тотальній демолібералізації навіть “студія” Д.Антоновича могла сприйматися як шедевр мистецтвознавчої аналітики. Навіть у 60-х роках. Навіть Б.Кравцівим .
Загостро? А що робити з наступним?
Часто чути нарікання, що молодь замало цікавиться творчістю Т.Шевченка. А якщо зацікавиться, то що із шевченкознавства порадите їй рекомендувати: те, підсумком чого є “Шевченківський словник”, чи таке, як несе цитований чотирнадцятитомник? Інше ж для масового читача практично недоступне. Ото ж бо .
А щоб перевидавати масовим, загальнодоступним тиражем справді наукові шевченкознавчі праці, нема грошей. А фінансувати нові дослідження нікому. Олігархам різного калібру і проби наш Шевченко – “без надобності”. А бізнесу в нас – тільки дві різновидності: або грошовитий, або український. А керівним злодіям - не до цього. А керівні не-злодії – або не українці, або зманкуртизовані, або не мають грошей. А наша клептократична держава вже десять років будується без будь-якої - хоч би про людське око! - національно зорієнтованої ідеології державотворення. А через це майбутнє та фінанси України плануються, здається, де завгодно і ким завгодно - навіть паханами на “сходняках”, але - не українською національною владою в українській національній державі. А тому на національні справи українців, на “якесь” українське літературознавство чи мистецтвознавство у “нічийно”-безнаціональної влади ніколи нема ні часу, ні коштів. І не буде – доки не послухаємо Шевченка і не створимо власної, української національної держави.
Завантажити реферат