Сторінка
1
Що б там не казали, а будь-який творець жадає якщо не слави, то хоча б звичайного визнання в середовищі поціновувачів мистецтва.
Софія Караффа-Корбут за сорок років мистецького життя, крім грамот із всесоюзних виставок та усного повідомлення про перемогу на Всесвітній книжковій виставці в Канаді 1968 року, не мала жодних відзнак. Щоправда, в перші роки української незалежності були спроби висунути її на здобуття Шевченківської премії, які так і залишилися спробами. Вона померла пізньої осені 1996 року… Мільйонні наклади книг з її ілюстраціями стоять на поличках бібліотек і домашніх книгозбірень.
Розповідь про Софію Петрівну варто почати з її далеких предків. Як свідчить троюрідна сестра художниці Марія Іларіонівна Свєнціцька, ще в часи Ярослава Мудрого на терени нинішнього Буська, а тоді – Божеська, прийшов рід Кучинських, з якого й походить бабуся мисткині – Анна Кучинська, в заміжжі Береза. З боку діда Петра Берези історики-краєзнавці виводять родовід із тих козацьких поселенців, що вкоренилися в селі Куткір після знищення Єкатєріной ІІ Запорізької Січі. Як би там не було, а в сільських метричних книгах згадки про Берез є з кінця ХVIII століття.
Мати Софії, Марія Петрівна Береза, як і її старші сестри Михайлина та Євгенія, закінчила вчительську семінарію, але не змогла знайти місця в школі, бо в ті часи всі преференції надавали не українцям, а полякам. Нині ніхто не скаже, що послугувало поштовхом до виїзду Марії у Францію – за версією Марії Іларіонівни Свєнціцької, молода дівчина спершу “кореспондувала” з білоруським шляхтичем Петром Караффою-Корбутом, а потім поїхала до нього. Містечко Сан-Кантен (Сент-Квентін), де мешкало молоде подружжя, відоме ткацькими фабриками: на одній із них, напевно, і працював “бюровим урядовцем”, як згодом напише Марія Петрівна, її чоловік. Там мала народитися Софія .
Ще важче довідатися, чому Марія Петрівна повернулася додому, порвавши всі стосунки з чоловіком. 23 серпня 1924 року у Львові вона народила доньку, яку назвала Софія Романа Роксоляна. Дівчинку охрестили в церкві Петра і Павла, хрещеними батьками були Іван Тиктор, найуспішніший галицький видавець, і Стефанія Мазур, вихованка Анни Павлик, мати Кирила Мазура, згодом відомого художника, який мешкав у Франції.
Софія Караффа-Корбут народилася у Львові 23 серпня 1924 року. Навчалася у гімназії сестер василіянок, а у 1944-1946 роках у Львівському художньо-промисловому училищі.
Дівчинка рано стала читати - у чотири роки. А коли їй виповнилося вісім, вона пішла учитися в початкову школу сестер Василианок. Потім училася в гімназії, але з приходом «рад» цей буржуазний заклад, що теж патронували сестри Василианки, припинило своє існування. Софії приходиться їхати в маленьке містечко Стрий, щоб там закінчити школу. Може, цей факт якось зв'язаний з особистістю Андрія Шептицкого - відомий заступник талантів по-отцовски відносився до дівчини, допомагав родині, запрошував на відпочинок у свій маєток. Це могло не сподобатися нової влади. Але прийшли німці - і випускні іспити відразу виявилися непотрібними. Возвратясь у Львів, Софія здає «матуру» і починає навчання в художньо-промисловій школі (зараз - коледж імені Івана Труша).
На третьому році навчання знову зміни - німецькі війська залишили Львів, а радянська влада школу закрила. Однак згодом утворилася Академія мистецтв і там почався набір студентів. Софія Караффа-Корбут прийнята на факультет живопису, відділення графіки. І знову на третьому курсі треба переорієнтувати свої художні прихильності: весь факультет ліквідували, студентам запропонували доучуватися в чи Харкові Ленінграді, але можна було обрати нову спеціальність. Вона обирає кераміку, без особливих труднощів захищає диплом і одержує напрямок на Львівську скульптурно-керамічну фабрику. Продукція керамистов тих часів особливими художніми изисками не відрізнялася: тарілки з ідеологічно витриманим орнаментом так ідейно незаплямованим змістом. Можна тільки представити, як обурювалася душа молодої художниці, потрапивши туди, де мистецтвом і не пахне. Вона намагається займатися живописом, але розуміє, що це не зовсім те, до чого підсвідомо прагне. І тоді бере в руки різець. Чоловіки-графіки завжди поблажливо відзиваються про жінок, що як би зазіхають на сугубо чоловічу сферу діяльності. Спробуйте згадати жіночі імена в українській та й світовій графіці. Правда, складно? Тому і говоримо про Караффе-Корбут як про нестандартне явище в мистецтві, де коштовні не тільки художнє бачення, емоційність, майстерність контрасту, але і тверда рука в з'єднанні з логікою мислення. Мотиви її перших робіт були навіяні поезією Шевченко й історична пам'ять українців: Байда, Гамалия, Іван Гонта, Максим Зализняк. Вони уражали монументальністю і силою в рухах рук, повороті голови, вигині стану.
Художницю помітили і запросили до співробітництва у видавництві «Каменяр». Її перші ілюстрації вже говорили про талант педагога, що виховує дітей нетрадиційно - високим мистецтвом. Усе, що написав для дітей Іван Франко, було проілюстровано Софією Караффой-Корбут. Казки і вірші Лесі Українки, розповіді Степана Васильченко, двотомники Оксани Іваненко і Марії Пригари виходили з її графічними малюнками. Здавалося, що чарівний світ дитячих представлень про життя зрозумілий нею у всій його фантастичності.
«Вона знаходить завжди новий, милий типаж української дитини, світлий, щиросердечний. Це найчастіше діти народу, селянские хлопчики і дівчинки, у яких просипаються найкращі риси людяності, любов до праці, добру і справедливості, до рідної землі . Діти дивляться на світ очима художниці, а вона веде їх до краси, де добро перемагає зло й існує поруч з ним у вічній боротьбі і протиріччі». Ці слова належать одному з найбільш авторитетних мистецтвознавців Львова Христине Саноцкой.
Завантажити реферат