Сторінка
3

Творчість Софії Караффи-Корбут

Лариса Іванова, художниця, київська подруга Софії: «Соня мала багато душевних сил. Часом замолоду казала: «Я б хотіла мати з п’ятеро дітей, щоби вони рядком сиділи за столом, і я їх годувала». Вона подобалася чоловікам: я сама бачила, як до неї усміхався Іван Світличний, як милувався її обличчям Віктор Зарецький, як радів зустрічам з нею Микола Стороженко. А один з найпалкіших шанувальників (назвемо його скульптором), отримавши від Соні одкоша, сказав: «Ти не виходь заміж - талант загубиш». Ніби відгородив її таким замовлянням від інших чоловіків. Не мені - то й нікому. Але вийти заміж і зазнати кохання - це ж не одне й те ж».

Оксана Думанська, автор «Графині з Куткора»: «Чоловіків Софія Петрівна бачила наскрізь. Був такий випадок - Леся Дацишин прийшла до неї в майстерню з двома своїми знайомими. Один - звичайний, без особливих, здавалося б, здібностей і прикмет. Другий - «голубокровий», з неабиякою освітою і аристократичною зовнішністю. Отримавши від художниці в подарунок її роботи, той аристократ вважав, що тепер має право прийти до неї сам, коли йому заманеться. Так і зробив. Але Софія Петрівна не відчинила йому дверей. А потім у розмові з Лесею вихваляла того, непримітного .

Але й помилялася у чоловіках . Один київський художник спочатку закохав її у себе - проникливими розмовами, стриманою поведінкою. А потім злякався почуттів, якими вона відповіла. Бо то була повінь .»

l Софію Караффу-Корбут і Орисю Матешук об’єднував спротив системі. Орися потай продовжувала писати вірші про пережите у вічній мерзлоті, а Соня творила графічні образи нескорених українців. Орися Матешук: «Коли хвороба знесилила, не хотіла, щоб її бачили переможеною, тому небагатьом дозволяла приходити. Це й зрозуміло: вона любила красу, силу, була гордою і непокірною, а тут довелося коритися недузі». А тепер послухаємо саму Софію Петрівну: «Господе Всевишній, я дякую за все, а ще благаю Тебе, додай мені ще трішки сили і здоров’я, щоб я змогла виконати ті свої задумані малюнки і щоб держалась я до самого кінця, не зламавшись, не втративши ні працездатності, ні пам’яті, і щоб я нікому не була тягарем .»

У 1994 року Софію Петрівну висунули на здобуття Шевченківської премії. Ініціював цю справу Дмитро Сапіга від видавництва «Каменяр», підтримали її музей Івана Франка на чолі з письменником Романом Гораком та Український поліграфічний інститут імені Івана Федорова. Спілка художників мовчала, ніби не йшлося про людину з їхнього, мистецького цеху. Того року її імені навіть не було у списку претендентів . Коли напередодні Шевченківських днів 1996 року оголосили лауреатів, хтось недочув і схоже прізвище (Нарбут) сприйняв за Корбут. Такий фатальний збіг! Художниці телефонувати і вітати з високою відзнакою. Емоційне потрясіння, яке вона пережила через ту помилку, її підкосило. Втративши апетит, просто танула на очах . Уранці 29 листопада1996 року її не стало.

Софію Петрівну Караффу-Корбут поховали на сільському цвинтарі в селі Куткір Буського району на Львівщині. На чорному мармурі надмогильного пам’ятника Мавка тягне свої долоні вгору, до сонця.

Якщо уважно придивитись до робіт Караффи-Корбут у хронологічній послідовності, то хоча й неможливо виокремити твори початківця (талант “вибухає” одразу), все ж впадає в око методичне й послідовне ускладнення техніки графічного відображення образів, деталізація їх все мініатюрнішими штрихами. Це свідчить про постійний пошук та невдоволення собою – найпевніші ознаки таланту, який ішов від Бога.

Розквіт творчості Софії Караффи-Корбут припав на часи “розвинутого соціалізму”, але марна праця шукати в її роботах кон’юнктурних мотивів, компромісів із совістю, тобто найменших слідів приснопам’ятного “соцреалізму”, данину якому сплачували практично всі творчі натури – композитори, поети, письменники, актори й, передусім, художники та скульптори. На її ліноритах утверджують українську ідею запорожці, герої творів Шевченка, Франка, Лесі Українки та інших класиків, торжествує вічна істина – надія, віра і любов. Уже сам цей факт ставив Караффу-Корбут поза межі тогочасної ідеологічної системи, отож бути визнаною на рівні держави вона не мала ніяких шансів. Тим не менше художниця творила й творила, добивалася права ілюструвати книги (їх вийшло кілька десятків!), а найкращі роботи дарувала друзям чи складала “в шухляду”, справедливо вважаючи, що правда таки восторжествує .

Вона була духовно сильною, ця фізично тендітна жінка з аристократичними рисами обличчя. Це підкреслювали у своїх промовах скульптор І.Самотос, директор галереї мистецтв Б. Возницький, київська художниця Л.Іванова, Б.Горинь та інші. Подруга дитячих років Софії Караффи-Корбут, калушанка Ірина Сохацька розповіла, що певну роль у формуванні характеру художниці відіграли пластові табори. Вони щоліта 1937-1939 років таборували в Рожнятівському районі на Франківщині (“Остодір”), і ними опікувався сам Митрополит Андрей Шептицький. Пані Ірина показала присутнім декілька світлин із того часу, де серед інших пластунок є й Софія.

Чи була в творчості художниці релігійна тематика? Часи тому не сприяли, але всі знають, що вона була глибоко релігійною людиною. Своєрідною “лебединою піснею”, вершиною творчого здобутку є, безумовно, ілюстрації до “Івана Вишенського”. Цей Франків твір належить не до релігійних, а до філософських, отож важко сподіватися від художниці канонічних у церковному розумінні ілюстрацій до поеми. Тим не менше, графіка цього циклу, а до неї входять кілька десятків робіт, складає враження розписів якихось величних храмів, у чому може переконатись кожен, хто побачить на власні очі.

Список використаної літератури

1. Думанська О. Вона народилася не в Парижі // Дзеркало тижня. - № 25 (246). – 1999.

2. Козловський Б. У житті і графіці – графиня // Високий замок. - 21.08.2004 . - №151 (2831).

3. Українознавство. В 6-ти томах. – К., 1994-1996.