Сторінка
1

Володимир Горовіц - всесвітньовідомий піаніст українського походження

XX вік сміливо можна назвати століттям великих піаністів: Падеревський, Гофман, Рахманінов, Корто, Шнабель, Ріхтер, Рубінштейн, Кемпфф . Список можна продовжувати нескінченно . Але над всіма цими геніями як для простого любителя, так і для професійного історика музики височіє ще одне ім'я - Володимир Горовіц. Саме він, і ніхто інший, по праву вважається символом піанізму XX століття, що визнають навіть його недоброзичливці. Можна не любити Горовіца - але не визнавати його винятковості не можна.

Володимир Горовіц представлений у світовій музичній енциклопедії як американський піаніст, але народився майбутній віртуоз у Києві. Саме в Україні він сформувався як особистість, здобув музичну освіту.

Перші уроки, які отримав Володимир, були дані йому мамою. Проте, до 12 років всі, і сам Володя у тому числі, думали, що зростає черговий композитор, але ніяк не піаніст, котрий переверне мир і протримається на вершині майже 70 років. У 1912 році, коли Горовіцу було 9 років, він почав займатися в Київській консерваторії у Сергія Тарновського і Фелікса Блюменфільда.

Горовіца не можна назвати самоучкою - і в той же час, ніякі майстри не змогли б дати йому тієї майстерності, яку він придбав в процесі свого самовдосконалення. Свій незвичайний музичний талант Володимир виявив у десятирічному віці, коли вивчив напам'ять усі твори Вагнера.

У 1917 році сім'я Горовіца, досить заможна, втрачає все, включаючи фортепіано. Володимир же продовжує вчитися в консерваторії, даючи при цьому концерти просто для того, щоб заробити грошей на життя, собі і батькові. У 1919-у Горовіц закінчує консерваторію, виконуючи як вихідний твір третій фортепіанний концерт Рахманінова - надзвичайно складний і в той же час найцікавіший твір, з яким ще не раз зіштовхне його доля.

Першими слухачами Горовіца були кияни, а також харківська і одеська публіка. А потім він мав фантастичний успіх в Москві та Ленінграді. Коли Володимир покинув Київ назавжди, він вже був сформованим піаністом, а за кордоном зробив блискучу кар'єру. Перший концерт Горовіца за межами Радянського Союзу відбувся в Берліні у 1926 році. З 1926 по 1927 роки він дав 69 концертів в рамках європейського турне, чим здобув величезну популярність.

Досить забавно починалася його кар'єра в Європі. Твір, який зробив його відомим широкій громадськості - знаменитий перший концерт Чайковського. Сталося це так: у Німеччині в готелі, до невідомого зовсім ще виконавця, підійшли і запропонували замінити жінку-соліста, яка раптово відчула себе погано. "Зможете через дві години грати?". Горовіц погодився. Без жодної репетиції піаніст прийшов до залу. Диригентом був маститий вже музикант Юджін Пабст. Вони трохи поговорили про темп виконання, і диригент, не особливо вже сподіваючись на вдалий вечір, просто попросив піаніста слідувати за оркестром. Успіх був шаленим. Приголомшена публіка аплодувала стоячи .

У 1933 році, Горовіц узяв шлюб із Вандою Тосканіні, дочкою всесвітньо відомого диригента. Відтоді музиканта прийняла в своє коло американська аристократія. На його замовлення було створено особливий рояль, в його приватній художній колекції - з'явилися картини Пікассо і Дега, і ще чимало речей, які могли дозволити собі тільки "небожителі". Він мав усе, чого бажав. Окрім своєї сім'ї.

Мати померла невдовзі після його "від'їзду з Радянського Союзу", а батька відправили в Гулаг як батька "ворога народу". А його улюблена сестра Регіна до кінця свого життя скромно викладала музику у Харківській консерваторії, хоча Володимир згадував, що вона була ще кращим піаністом, ніж він сам. Сумні вісті з батьківщини, і, в додаток, відчуття, що "поверхова американська публіка не здатна вповні зрозуміти внутрішню цінність музики", яку він грав, стали причиною депресії Володимира.

Після срібного ювілею у 1953 році Горовіц на 12 років припинив концертну діяльність і зробив у цей період всього декілька записів. А його тріумфальне повернення відбулося на сцені Карнегі Холу у 1965 році. Юрба шанувальників вишикувалася у чергу за квитками, які були продані всього за дві години!

З того часу популярність Горовіца постійно зростала. У наступні роки він багато гастролював Європою, виступав з концертами в Японії і Сполученіх Штатах, робив записи, відео.

Відомі критики-сучасники Горовіца згадували про нього: "Якби ми жили в інший час, талант, який раптово відкрився світу, цю небачену досі вправність, майстерність, обов'язково назвали б диявольськими. І якщо зараз ми вже не згадуватимемо темні сили - де ще зможемо ми знайти джерело цієї неймовірної швидкості його пальців, швидкості рухів рук? Не говорячи вже про виняткову спритність, майже зухвалість з якою його руки рухаються абсолютно незалежно одна від одної - та що говорити про руки, і окремі пальці поводяться так само, кожний з них живе своїм власним музичним життям. Так і хочеться застосувати тут трохи романтичне німецьке "dаmonisch"

Але, звичайно ж, фантастичний політ його пальців над роялем - далеко не все, що насправді відбувається. Те, що дійсно переконує нас в тому, що ми бачимо перед собою генія - щось більш глибоке, те що знаходиться в самій суті його інтерпретацій. Переконливість його експресій, надзвичайна музичність крещендо переплетення незалежних голосів в єдину текстуру, по величності гідну цілого оркестру або делікатність струнного квартету - те, що складає саму суть його музичності.

Головне, чим привертає Горовіц - це те, що він, без сумніву, тримає свого демона під контролем. В цьому, напевно, і полягає основна краса його гри ." За свідченнями нечисленних друзів Горовіца, які мали щастя слухати його в сімейному колі, Горовіц пам'ятав напам'ять ледве не всю існуючу музику - не тільки всі сонати Бетховена (а він грав на публіці тільки шість з них), але й опери Вагнера і квартети Брамса. Якщо не існувало клавіру - міг підібрати по пам'яті. І при такому вільному поводженні з матеріалом протягом життя його репертуар публічних виступів тільки звужувався! Тільки одна соната Шуберта, один концерт Моцарта, один концерт Бетховена, всего три маленькі п'єси Баха. З роками виконання Горовіца стає усе більш несхожим не тільки на інтерпретації інших піаністів, але і на самих себе - під час студійних записів Горовіц грає ту саму річ зовсім по-іншому. І це з інтервалом у кілька хвилин. Причому визначити, яке виконання досконаліше, просто неможливо: кожне здається межею можливостей.