Сторінка
1

Тарас Петриненко

ПІСНІ ТАРАСОВОГО СЕРЦЯ

Розпочинаючи зустріч, пан Тарас Петриненко сказав:

“Це чудо, що український артист ще може виступати в своїй Батьківщині, для українських глядачів.”

Він, як ніхто інший, має право на такі слова. За більш як 25-річну творчу діяльність здається, досяг всього. Його люблять і боготворять і в Україні, і за її межами. За одну пісню “Україно” вже можна вшановувати його всілякими можливими й неможливими почестями. Але українська патріотична особистість Тараса Петриненка прагне понад усе лише одного, — щоб нарешті українська культура, музика, пісня здобули гідне місце насамперед у своїй державі.

Музиканти, котрі працюють поряд з ним, заслужена артистка України Тетяна Горобець, яка також довго співає поряд з Петриненком, добряче обізнані з драконівськими проявами так званого українського шоу-бізнесу.

Це в якій ще державі світу може існувати така парадоксальна ситуація, за якої співаку, поету, композитору найвищого рівня, як Петриненко, немає місця в україн-ському теле- радіопросторі, а концертна діяльність перетворюється на Голгофу.

Якими словами можна говорити про владу, при якій заїжджі, з дозволу сказати, співаки під фонограму дають концерти, квиток на які зовсім не співрозмірний з нашими зарплатами, а справжні майстри - українські виконавці змушені з останніх сил за свій кошт привозити якісні концерти буквально за копійки.

Квиток на півторагодинний концерт живої музики Тараса Петриненка з п’ятьма музикантами, з дорогою музапаратурою коштує всього 20 гривень. Рівень кожного з них можна виміряти лише дуже високими мірками. Хіба зможе така ціна окупити витрати як матеріальні, так і моральні! А по телебаченню, радіо, на сценах міст і містечок – засилля сердючок, співаючих ректорів з студентською безплатною багатотисячною підтанцьовкою та бек-вокалом! Все це нам буквально насаджують, вкручують у мізки.

На концерті в Коломиї музиканти співали на межі можливостей, оскільки напередодні давали майже двохгодинний концерт у Богородчанах, де в залі температура повітря не перевищувала температури надворі. В результаті – голоси застуджені, а наступного дня мав бути ще виступ у Івано-Франківську.

Тарас Петриненко, якби захотів, то давно вже співав би в Росії, а може, в Америці. З його голосом діапазону в 4 октави, з його унікальним талантом поета, композитора, музиканта неважко було б влаштуватись у житті, обзавестись охороною й престижним авто, жити шикарно й весело. Але тоді це вже не був би Тарас Петриненко.

Батьки, називаючи сина цим ім’ям, (бо народився 10 березня, в день Тараса, що в перекладі означає “бунтівник”), неначе прирікли його на вічні випробування, бо самі були такими – українськими громадянами, патріотами. Тарас з раннього дитинства відчув на собі “переваги” імперського соціалізму, коли його батькам, відомим в Україні людям, інтелігентам, дорікали тим, що їхній син носив таке ім’я і розмовляв “нє русскім язиком”.

Мої найяскравіші спогади про Тараса Петриненка сягають першої “Червоної рути” 1989 року. Тоді в спілкуванні з журналістами співак не боявся говорити відверто про те, що перед поїздкою до Чернівців йому погрожували, попереджали, що може недоїхати на фестиваль…Тоді співак не зважав на погрози, як, власне, і надалі слухався виключно свого сумління, совісті, громадянської гідності.

Минуло 15 років. Змінилися обставини нашого життя. Перефарбовувалися і не раз маститі політики, журналісти, артисти, бізнесмени. Їм на першому місці бачилися здебільшого власні спокій, добробут, кар’єра. Нині можна на пальцях перерахувати митців, котрі не зрадили власним принципам, залишилися свідомими того, що Україна – понад усе. Попри жахливу тотальну зневіру, наперекір скочуванню держави у прірву, Тарас Петриненко вірить, що Україна нарешті підніметься з колін, посяде гідне місце у світі.

Хоч він і не політик, але твердо переконаний, що Україні дуже потрібна українська, патріотично налаштована влада.

На концерті у бесіді Петриненка з глядачами проскакували і песимістичні нотки. Опісля я спитала, чому так змінився настрій, на що Тарас відповів, що є не песимістом, а добре поінформованим оптимістом.

Та й хіба митець не має рації? Його заслуги державою поціновані: звання народного артиста України, Шевченківська премія і т. д. Але чи можете ви де-небудь послухати чудові пісні Тараса Петриненка, а чи піти на його концерт? Скрізь запанував шалений несмак російської попси, від якої вже просто нудить.

Певний час тому фірма “Атлантік” випустила компакт-диск Тараса Петриненка у серії “Леґенди україн-ського року”. Проте розповсюджується він дивним чином. Як сказав Тарас, певно, комусь вигідно, щоб диск не дійшов до слухачів, адже його можна привозити у певне місце й продавати із вигодою, але чомусь цього не робиться.

Самому ж немає часу цим займатися. Він і так майже всім, що стосується діяльності “Ґрона”, опі-кується сам. Навіть їде за кермом мікроавтобуса. Каже, що продюсери та менеджери з’являються тоді, коли можна від нього щось вкрасти. Допомоги може чекати лише від найближчих друзів.

На його переконання, біда в тому, що нині сила й правда ходять по різні боки вулиці. Сила не має правди, а правді бракує сили. Коли вони об’єднаються, тоді настане просвітлення.

Де б Петриненко не бував з концертами, завжди наголошує, закликає, волає про те, що допомогти українцям стати гідними свого славного минулого, багатовікових культурних надбань і традицій можуть самі українці, тобто, кожен з нас, якщо ми об’єднаємося. Недаремно цього бояться наші вороги. Стараються роз’єднати, розшматувати Україну.

Тарас розповів, як перед поїздкою у східні області в рамках року культури його намагалися переконати, мовляв, там нікому слухати й розуміти українську музику. Але в Донецьку, Луганську їх так зустрічали, як навіть на Галичині не було. Тобто, певним силам вигідно насаджувати так звану відмінність різних реґіонів України, розділити людей.

“Боляче спостерігати, як “падають” такі українські міста, як Львів, - каже Тарас Петриненко, -дуже мало залишилось там українського, а мови взагалі української майже не чути. Така риса українців, як вміння пристосовуватись до обставин, зробила багато лиха. Адже сьогодні далеко не кожна мати змалку вчить свою дитину української мови і в побуті нею послуговується.”

Знаємо, що бракує нам вміння відстоювати власну національну гідність, як це роблять поляки, естонці, литовці й інші народи. І поки не навчимося цьому, не буде нічого доброго.