Сторінка
1

Записи та публікації музичного фольклору від ХVІ до першої половини XIX ст.

Найдавніший запис української народної пісні, балада про Стефана Воєводу ("Дунаю, дунаю, чому смутен течеш?") був зафіксований в рукописі чеської граматики Яна Елагослава. Запис датується 1550-1570 рр., його було зроблено від Никодима з с.Бенаток на Закарпатті.

У 1625 р. була опублікована інша балада - про козака Плахту і Купину окремою брошурою і підготовлена до видання Я.Дзвонковським (вона збереглася в бібліотеці князів Чаргорийських у Кракові).

Третя фольклорна публікація - це дума про козака Голоту, зафіксована в рукописному збірнику Кондрацького. Як бачимо, спочатку перших записувачів привертали увагу жанри балади і думи. Це власне вказує на те, що в середньовіччі особливо популярним був жанр високого епосу, виконуваний кобзарями та лірниками, тобто він найбільше привертав увагу тогочасних записувачів. Інші пісні (обрядові, жартівливі, ліричні/ тривалий час не привертали увагу інтелігенції через їхнє прикладне функціонування.

Перші нотні записи були віднайдені в рукописному збірнику кінця ХVІІ - початку ХVІІІ ст., що приписується вихованцеві Києво-Могилянської академії Захарію Дзюбаревичу. Чотири пісні із цього збірника передруковано у "Хрестоматії української дожовтневої музики" (упорядник О.Я.Шреер. Такченко. К., 1974). Це, зокрема, пісні "Скажи мені, соловейко, правду", "Ой коли любиш", "Ой біда, біда, мені чайці небозі", "От нещасної долі". Власне це скоріше всього канти, а не традиційні народні пісні. Такого роду пісні зустрічаються і в інших рукописних збірниках. Це вказує на орієнтацію гімнічного церковного стилю, близького до церковних розспівів.

Традиція створення запису та публікацій мелодій авторського (хоча й анонімного) походження була продовжена у виданнях "Богогласника" (1791).- першої антології української традиційної писемної культури. В нього ввійшли пісні церковного річного циклу - пісні до Ісуса Хриса, Пречистої Діви Марії, до всіх святих, на свята Господи. Його мета - забезпечити віруючих церковних репертуаром. Багато пісень з "Богогласника" побутують у варіантах і нині, особливо у західноукраїнських землях, зокрема поляки, які найбільше фольклоризувалися і зайняли місце традиційних дохристиянських колядок.

Говорячи про ранні записи, треба зауважити, що як і тексти, так і мелодії вказують на смаки записувачів, на смаки епохи, для якої показовим було серйозне ставлення до слова, до музики, до навколишньої дійсності. Глибока релігійність українського суспільства ХVІ-ХVІІІ ст. проявила себе і в доборі пісень у рукописні співаники і віршівники. Переважно основою таких зібрань були канти і псальми релігійного змісту, інші - побутові пісні були поза увагою тодішніх укладачів. До таких пісень не гідних уваги освічених людей відносили тоді народні календарні, жартівливі, танцювальні пісні тощо.

Злам у ставленні до фольклору відбувається в другій половині ХVІІІ ст. Відтоді народні мелодії починають появлятися друком. І з того часу відбувається трансформація зміни смаків збирачів: від пісні стилізованої під народну - до пісні власне народної, від пісні авторської (романсу чи літературного походження) - до пісні фольклорної. У цей час народні пісні в основному адресувалися для домашнього вжитку - насамперед для власного музикування. Через те перші публікації опрацьовувалися для голосу та супроводу фортепіано, гітари чи мандоліни чи цитри.

Вперше українські народні пісні появилися в зарубіжних публікаціях, зокрема в російських. В 1776-1795 рр. в Санкт-Петербурзі вийшов збірник "Собрание русских простых песен с нотами", упорядником якого був українець за походженням, придворний камер-гуслист Василь Трутовський. Серед значної кількості російських народних пісень в ньому було поміщено і 13 українських - переважно ліричних та жартівливих. Серед них "Ой коли я Прудиуса любила", "Ой послала мене мати" "На бережку у ставка" та ін.

У 1790 та 1806 рр. вийшов наступний російський збірник "Собрани народных русских песен с их голосами", його упорядниками були російський художник Микола Львов та чеський музикант придворний Іван Прач. В ньому опубліковано уже 16 українських народних пісень (крім російських). Крім вищезазначених українських тут було поміщено і ще ряд інших, серед них "Да орав мужик край дороги", "Їхав козак за Дунай", "Ой під вишнею", "Найшла мене мати в тину", "Котилися вози з гори".

Серед них особливе місце в історії фольклористики займає останній збірник М.Львова-1.Прача. Власне в ньому українські народні пі сні виділені в окрему групу. Він має передмову, написану членом російської академії художест М.Львовом, що є першою теоретичною працею про фольклор. В ній звернена увага про ритм, мелодику, лади, поетика народної пісні і рекомендовано використовувати її філософами та композиторами, наголошено на достовірності даних записів. Пісні Львов розподіляє на старовинні та сучасні, а також робить спробу розподілити їх за жанровими ознаками: на весільні, хороводні, святочні та ін. Львов вперше звернув увагу на відмінність російських та українських народних пісень (українські більш мелодичні, а російські – протяжні).

Власне історія української музичної фольклористики розпочинаєтеся від появи збірника "Голоса украинских народных песен" Михайла Масимовича (1804-1873), що був відомим істориком, природознавцем, членом-кореспондентом Петербурзької академії наук, першим ректором Київського університету ім. святого Володимира. Де була публікація власне повністю українських народних пісень. Транскрипції цих пісень і опрацювання для фортепіано зробив відомий російський композитор-романсист Олександр Аляб'єв. Пісні цього збірника як і попередніх адресувалися для домашнього музикування.