Сторінка
3

Зовнішня політики Німеччини наприкінці ХХ ст. її роль в євроатлантичному просторі, сучасні зовнішньополітичні відносини з Україною

Подібні торохкання лише почасти дозволяють пояснити, чому за результатами двох недавніх опитувань (один з них торік провів телеканал ZDF, а іншої в серпні цього року організував політичний журнал 'Cicero') Шредер виглядає так блідо на тлі своїх попередників. У ході першого опитування тільки 1% респондентів назвав результати його діяльності самими 'значними' в історії ФРН, а в другому опитуванні він зайняв лише 82 місце в сотні 'кращих представників' Німеччини, поступившись 50 пунктів кожному з канцлерів, що потрапили в цей список.[1]

На мій погляд, ці показники відбивають не стільки рівень ворожості до Шредера, скільки той факт, що за роки його перебування у влади в суспільстві міцно вкоренилося відчуття кризи й безвихідності. Дійсно, яким спадщиною може похвастатися Шредер на тлі аденауеровской моці, ерхардовского 'економічного чуда', 'східної політики' Брандта, возз'єднання країни при Колі, або зусиль Шмидта по створенню Європейського валютного сполучника й нейтралізації, з американською допомогою, радянських ракет, націлених на Німеччину?

Серією податкових коректувань або програмою 'Гарц IV' по оптимізації ринку робочої сили, які навіть звичайно доброзичливий лондонський Центр європейських реформ називає 'боязкими'? Або окремими ознаками, що виявилися останнім часом, пожвавлення економіки, наприклад, ростом біржового індексу Dax, що керівництво 'Dresdner Bank', по даним 'Financial Times', зв'язує насамперед з очікуваннями швидкого відходу канцлера зі свого поста?

Але саме головне в іншому: Шредер швидше за все ввійде в історію як втілення останньої фази розвитку германської моделі 'регульованого капіталізму' і переваги групових інтересів, що багато в чому просто 'вичавила' країну як лимон. Його косметичні 'реформи', його непослідовність і нерішучість, його нездатність зіграти роль справжнього лідера, ініціатора економічних реформ, його безвідповідальне відношення до міцних міжнародних зв'язків, що похитнуло традиційну довіру до Німеччини (згадаємо хоча б шредеровский план по скасуванню еесовского ембарго на поставки зброї Китаю й цілком прагматичну 'подяка' Пекіна, що відмовився підтримати германський проект розширення Ради безпеки ООН) - всі ці фактори створюють похмуру, безвихідну картину й обумовлюють необхідність прийдешніх змін.

Саме ця думка - про те, що останні сім років Німеччина рухалася в нікуди, позбавлена твердого керівництва, здатного вивести неї з тупика - на мій погляд, і символізує провал Шредера як державний діяч.

В 1998 р. Гельмут Коль - який, як виявилося, безвідповідально зневажав необхідними економічними реформами, проводячи возз'єднання за рахунок ресурсів, накопичених Німеччиною в попередні роки - застеріг країну від обрання Шредера: як він виразився, історія постійно доводила неправоту цієї людини, що виступали й проти возз'єднання, і проти введення євро, і проти розміщення в Німеччині американських ракет як противага радянським SS-20 (але ж це рішення в остаточному підсумку прискорило крах СРСР). Тоді я запитав у Шредера, що він може сказати із приводу цієї оцінки. Канцлер обмежився дипломатичною відповіддю: 'Стратегічні висоти уже завойовані. Я відповідаю за низової рівень, де ще треба попрацювати'. 'Відповідаю', сказав він.

Розділ ІІ. Роль німеччини в евроатлантичному просторі

2.1. Німеччина і НАТО

Шредер і його міністр внутрішніх справ Йошка Фішер (Joschka Fischer) заслуговують визнання за те, що дали Німеччині „нормальну” зовнішню політику. У післявоєнний час дух нацистського мілітаризму довго змушував зовнішню політику Німеччини вживати сильну пацифістську тональність, і Німеччина боялася використати своїх солдатів для проведення операцій за кордоном.

Але в уряду Шредера найшлася мужність виступити за те, щоб Федеративна Республіка пішла шляхом інших середніх держав. Так, німецькі військово-повітряні сили приймали в 1999 році участь у війні НАТО в Косово, а двома роками пізніше сили спеціального призначення воювали в складі антиталібської коаліції. Шредер і Фішер поставили на карту свою кар'єру, коли зажадали від Бундестагу згоди на участь у цих операціях. Вони домоглися підтримки й узяли гору в дискусії серед громадськості. В останні роки Німеччина стала одним з найважливіших учасників миротворчих місій у Боснії, Косово й в Афганістані.[4]

Уряд Німеччини сподівається, що після березневих виборів до Верховної Ради України буде сформовано більшість, яка продовжить курс реформ. Про це заявив міністр закордонних справ ФРН Франк-Вальтер Штайнмаєр. Штайнмаєр відзначив, що Берлін чекає від майбутніх виборів передусім створення стабільного уряду в Києві: «Я не можу робити прогнозів щодо результатів виборів. Втім, ми в Німеччині спостерігаємо за результатами соціологічних опитувань. Ми сподіваємося, що після виборів сформується більшість, яка не тільки створить стабільний уряд, але й продовжить курс реформ. Й опитування громадської думки свідчать, що ця можливість є». Проте, відзначив він, протягом останніх тижнів «можна відзначити невпевненість українських виборців», передає «УНІАН» з посиланням на «Німецьку хвилю». Глава зовнішньополітичного відомства підкреслив, що німецький уряд і далі має намір підтримувати європейську інтеграцію України. Проте реформи Київ повинен проводити в основному власними зусиллями, які і визначатимуть темпи інтеграції. Штайнмаєр виказав припущення, що питання про приєднання України до НАТО буде вирішено в 2008 році.

2.2. Німеччина і ЄС

Спочатку в 1952 році разом з Бельгією, Францією, Італією, Люксембургом і Нідерландами Федеративна Республіка заснувала Європейське об'єднання вугілля й сталі (ЄОВС); а в 1957 р. - Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) і Європейське співтовариство по атомній енергії (Євратом). Завдяки договору про злиття в Європейські співтовариства (ЄС) від 1965 р. були створені єдині органи керування для ЕОУС, ЄЕС і Євратому. При цьому переслідувалася мета підвищити політичну вагу Європейської ради і Європейської комісії й упорядкувати діяльність спільних органів ЄС.

Завдяки Єдиному європейському акту від 1986 р., Договору про Європейський Союз, підписаному в Маастрихте 7 лютого 1992 р., і новому Амстердамському договору від 2 жовтня 1997 р. були зроблені важливі кроки по шляху об'єднання Європи. Маастрихтский договір дав старт створенню економічного й політичного союза; третій і останній етап, що передбачає введення єдиної валюти, - євро - почався 1 січня 1999 р. Тим самим у Європі з'являється друге по величині єдиний валютний простір миру. Крім того, з моменту набрання чинності Маастрихтского договору ЄС проводить спільну зовнішню політику й політику безпеки (СВППБ), а також спільну політику в сфері юстиції й у внутрішніх справах. Отже, створені передумови для перетворення ЄС у справді широкий політичний союз. [2]