Сторінка
2

Зовнішня політики Німеччини наприкінці ХХ ст. її роль в євроатлантичному просторі, сучасні зовнішньополітичні відносини з Україною

Одним з основних принципів ринкової економіки є можливість володіти приватною власністю. Власність являє собою право вільно, тобто відповідно до самостійного рішення, розпоряджатися економічними благами й користуватися економічними правами. Власність лежить в основі всієї економічної системи й визначає мета виробництва, характер розподілу, обміну й розмір споживання. У ринковій економіці до приватної власності ставляться не тільки володіння домашнім господарством і житлом, але також і земельною власністю, володіння грішми у всіх формах, володіння засобами виробництва.

Приватна власність має функції підвищення добробуту, забезпеченості, волі й незалежності, підвищує економічну захищеність, дає можливість розпоряджатися майном, збільшує свободу дій власника. Стимулює підвищення продуктивності, тому що зацікавленість власників у тім, щоб зберегти й примножити власність спонукує їх до того, щоб дбайливо ставиться до неї, раціонально неї використати, таким чином, сприяючи збереженню й збільшенню економічних цінностей, забезпечує конкуренцію й прогрес.

Право на володіння власністю гарантується в Німеччині Основним законом, відповідно до якого як приватні особи, так і юридичні особи мають право здобувати й використати власність за своїм розсудом відповідно до законодавства. Однак одночасно закон фіксує й «соціальні зобов'язання», пов'язані із власністю, а саме: «Власність спричиняє зобов'язання. Користування нею повинне служити благу всього суспільства». Це означає, що право розпоряджатися власністю по особистому розсуді обмежується в інтересах загального добра. Законодавчо визначені й границі власності, щоб її використання не порушувало прав третіх осіб. Існує цілий ряд правових положень по забезпеченню соціальної функції власності, наприклад положення про тривалість робочого дня, положення про захист від необґрунтованого звільнення або виселення й т.д.[4]

Найбільш важливою особливістю політики, що проводиться в Німеччині в області власності, є протидія необґрунтованої концентрації її в руках держави, фірм і приватних осіб шляхом нарощування загальної кількості власників.

1.2. Вихідні механізми законодавчого процесу

Сьогодні Герхард Шредер, після семи років перебування у влади, знову просить виборців зробити йому довіра, однак проти канцлера працює його власний, 'шредеровский' період германської історії, і це вже не зміниш.

Якщо вірити опитуванням, його шанси переобратися на третій строк практично дорівнюють нулю. Мабуть, уже можна з повною підставою сказати, що саме Шредер, гнучкий, твердий політик, що володіє, навіть при відсутності твердих переконань, своєрідним 'металевим' шармом, але позбавлений надихаючих ідей, здатних повернути енергію погрязшей у застої країні - самий явний 'невдаха' із семи канцлерів, що керували Німеччиною в післявоєнні роки.

Шредеровская Німеччина ні на кого не нападала, безсумнівно дотримувалася демократичних принципів, не пугала сусідів спалахами нетерпимості або непередбачуваності. Однак по мірках стабільності й успіху, установленим Аденауером (Adenauer), Ерхардом (Ehrhard), Брандтом (Brandt), Шмидтом (Schmidt) і Колем (Kohl), та й з погляду сформованих в усьому світі подань про послідовності політичного курсу й економічному потенціалі Німеччини, результати, досягнуті Шредером, виглядають, м'яко говорячи, невиразними.

Так що ж, він - гірший з канцлерів ФРН?

Ні, мабуть, слово 'гірший' тут не підходить. Однак, коли соціологи просять виборців оцінити 'значення' діяльності Шредера в порівнянні з попередниками, нинішній канцлер виявляється на останнім місці - якщо не вважати Курта Георга Кизингера (Kurt Georg Kiesinger), цього 'німецького Милларда Филмора' , що керували країною протягом двох років в 1960-х рр., і не включеного в опитні аркуші.

Справа не в тім, що його вважають блазнем або дурнем. Навпроти, Шредер користується репутацією людини компетентного, хоча й із трохи 'бухгалтерським' відтінком. Якийсь час він був навіть досить популярний - через те, що не допустив участі Німеччини в іракській війні.

Однак у тім, що стосується головних і найбільш актуальних проблем, 'послужний список' Шредера свідчить проти нього. У нього було сім років, щоб домогтися підйому в германській економіці, але це йому не вдалося, і, схоже, він залишить країну в гіршому стані, чим на момент його приходу до влади: економічний ріст фактично дорівнює нулю, а рівень безробіття перевищує 10%. Колишні східнонімецькі землі, де роботи не має 20% працездатного населення, охоплені хронічному кризою й відчаєм.[4]

Що ж стосується зовнішньої політики Німеччини, те тут на зміну багаторічної стабільності прийшла малозрозуміла суміш самореклами й кон'юнктурного маневрування. За роки правління Шредера й при його особистій участі застопорилася 'машина' німецько-французького лідерства в Європі, своєї 'ексклюзивної' дружбою з Росією він 'відіпхнув' східноєвропейські країни, а відносини ФРН зі Сполученими Штатами ніколи ще не перебували в настільки жалюгідному стані. Якщо говорити про дотримання міжнародної фінансової дисципліни, чому Німеччина ніколи надавала принципового значення, то уряд Шредера не зуміло приборкати ріст зовнішньої заборгованості країни (тільки цього року вона збільшилася на 13 мільярдів), а зневажливе відношення його адміністрації до прийнятого Євросоюзом Лісабонській програмі економічних реформ і порушення обмежень на державні витрати, установлених еесовским 'Пактом росту й стабільності', викликають глибоке збурювання в багатьох партнерів Німеччини.

Крім того, заради власного престижу Шредер незадовго до виборів розгорнув безрезультатну кампанію за надання Німеччини місця постійного члена Ради безпеки ООН, хоча (парадоксально, але факт) в 2002 р., перед початком війни в Іраку, він же заявляв, що проігнорує будь-яке рішення Ради, якщо той дасть санкцію на міжнародну інтервенцію проти цієї країни. Торік - і це стало свідченням ослаблення германського впливу в Європі - канцлер безуспішно намагався протягти 'свого' людини, прем'єр-міністра Бельгії Гі Верхофстадта , на пост глави Еврокомиссии: більшість країн ЄС відкинуло його кандидатуру, уважаючи, що цей шредеровский 'хлопчик на побегушках' тільки підсилить розкол Європи на проамериканський і антиамериканський табори.