Сторінка
8

Зовнішня політики Німеччини наприкінці ХХ ст. її роль в євроатлантичному просторі, сучасні зовнішньополітичні відносини з Україною

По-третє, Німеччина повинна сприяти у виробленні єдиної політики ЄС у відношенні Росії. Зрештою, кожний у ЄС хоче, щоб Росія була стабільною, процвітаючою демократичною країною. Якщо уряду країн ЄС скоординують свої зусилля, то в них буде більше можливостей для впливу на Росію. Сьогодні вони кожний окремо домагаються розташування Путіна. ЄС повинен прагне до тісних контактів з Росією, але одночасно дати ясно зрозуміти, що інтеграція в європейських і трансатлантичних інститутах залежить тому, чи буде політика Росії відповідати європейським цінностям.

По-четверте, уряду країн ЄС повинні прагнути виробити єдину політику у відношенні Китаю. Вони повинні зробити ембарго на поставки озброєнь або питання про статус країни з ринковою економікою, чого жагуче домагається Китай, предметом переговорів для досягнення цілей ЄС. До них ставляться більше повне дотримання прав людини, вживання заходів для створення атмосфери довіри між Китаєм і його сусідами, а також доступ на ринки європейських компаній.

По-п'яте, навіть якщо ХДС і ХСС виступлять проти членства Туреччини в ЄС, вони не повинні блокувати переговори. Це не тільки загальмує процес реформування в Туреччині, але й викличе невдоволення найближчих союзників Німеччини, таких, як США й Великобританія. Германія не повинна наполягати на якімсь певному результаті цих переговорів. Вони, можливо, можуть тривати більше десяти років, будь-яка держава ЄС може в цей період винести вето, і ніхто не знає, якими будуть Туреччина або ЄС в 2015 році. [4]

По-шосте, Німеччина зобов'язана перебувати в центрі інтеграційних процесів у ЄС, де вона завжди й перебувала. У ЄС за участю 27 або більше держав не кожна країна захоче підтримувати будь-яку єдину політику. Германія, Франція й інші готові до інтеграції країни повинні використати закріплені в договорі можливості тісного співробітництва, що дозволяє в строго певних умовах формувати авангард. У результаті вони могли б, наприклад, створити європейську прокуратуру або гармонізувати податки на підприємства. Це показало б, що Європа в стані йти по шляху створення політичного союза й при наявності існуючого договору. Це могло б зробити менш хворобливої перспективу нового етапу розширення Союза.

І, нарешті, Німеччина повинна грати в співдружності ключову роль, оскільки вона не тільки великий, але й позитивно настроєний до співдружності член Союза. Великобританія й Франція такими не є, хоча країни вони великі й впливові. Іспанія й Італія, навпроти, настроєні позитивно до того, щоб бути в співдружності. Але не мають такий вплив, як Великобританія або Франція. Малі країни розглядають у цілому інститути ЄС, особливо Комісію, як захисників своїх інтересів від великих країн, що прагнуть до домінування. Германія звичайно підтримувала Комісію, але в період правління Шредера стала піддавати її більшій критиці. Якщо Німеччина підтримає її більш активно, то вигадає від цього весь ЄС, А малі країни були б за це вдячно.

Розділ ІІІ. Зовнішньополітичні відносини з Україною

3.1. Геополітичні тенденції

Геополітика, як наука з’явилася десь наприкінці минулого, на початку нашого сторіччя. Її засновником вважають Фрідріха Ратцеля, який порівнював державу з живим організмом, що тісно пов’язаний з навколишнім середовищем. Тобто держави, як і живі організми народжуються, розвиваються у часі та просторі, досягають зрілості і колись помирають - це так звана “органістична теорія”, вплив якої відчутний і у гучному дослідженні О.Шпенглера “Занепад Європи”.Саме ж слово геополітика вперше використав швед Рудольф Челен. Її він визначив, як науку про Державу, як географічний організм, що втілений у просторі.Але найбільш цікавим, і тим, що безпосередньо стосується тієї території, де розташована Україна - Східної Європи було геополітичне відкриття сера Хелфорда Маккіндера.Головними першоелементами в геополітиці є Суша та Море. Саме взаємодія між ними і була визначальною у людській історії. З Сушею пов’язують континентальні цивілізації, які вирізняються осідлостю, консерватизмом, переважанням колективних інтересів над особистими. Найяскравішим представником Суші є російський етнос.Пріоритетами Моря є мандрівництво, мореплавання, торгівля, індивідуалізм та підприємництво. Англія та Америка репрезентують цю стихію.Німецький геополітик Карл Шмітт образно визначив головні пріоритети Суші та Моря , як Дім та Корабель. Силу Моря він називав “таласократією”, а силу Суші - “телурократією”.Отже, вимальовується історична картина протистояння торгових цивілізацій пов’язаних з Морем (Афіни, Давній Карфаген, США) та військово-авторитарних (Спарта, Давній Рим, СРСР), лібералізму та тоталітарізму, демократії та ідеократії. Можна пригадати відому працю Карла Поппера “Відкрите суспільство та його вороги” в якій він висловлював подібні думки - про протистояння відкритих, демократичних суспільств з закритими, олігархічними, і що саме розвиток мореплавання та торгівлі в Афінах і став витоком їхньої могутності: “Афінська торгівля, її монетарний характер, її морська політика та її демократичні тенденції - це частини єдиного руху”. Він наводить цитату з “Історії Пелепонеської війни” Фукідіда в якій той описує, як Фемістокл ще в 482р. до н.е. вперше висловив велику думку про те, що майбутнє афінян - на морі”.[5]Але повернемося до класичной праці Хелфорда Джорджа Маккіндера “Географічна вісь історії” (1904р.), в якій він поділив всю земну кулю на кілька зон. Перша - Heartland - “Серце світу” - це “серцевина” євразійського континенту, яка географічно майже точно співпадає з територією колишньої Російської імперії.Далі йде Rimland, або Внутрішній півмісяць. Це - Західна Європа (ключову позицію в якій займає Німеччина), Середиземноморя, Близький Схід, Індія, Китай та Корея - зона найбільш інтенсивного розвитку людської цивілізації, зона, де стикаються стихії Суші та Моря. Географічно - це узбережжя Євразії.І, накінець, World Island - Світовий Острів, або Зовнішній півмісяць - який охоплює Британію, Америку, Африку, Австралію та Японію. А геополітичний закон, який сформулював Маккіндер в роботі “Демократичні ідеали та реальність”, надрукованої у 1919 році коли ще не було ані НАТО, ані Варшавського блоку, говорить що:“Той, хто контролює Східну Європу - домінує над Heartland’ом; той, хто домінує над Heartland’ом домінує над Світовим Островом; той, хто домінує над Світовим Островом - домінує над світом”.У 1942 році американець Ніколас Спікмен уточнив цей закон, зробивши головний акцент на Rimland, береговій зоні Євразії:“Той, хто домінує над Rimland’ом - домінує над Євразією; той, хто домінує над Євразією - той тримає долю світу у власних руках”.Але і тут важлива роль відводилась Східній Європі, яка виступала як своєрідна “передова лінія”, територія, де стикаються Rimland та Heartland, і контроль над якою мав вирішальне значення для контролю над самим Rimland’ом. Поняття Східної Європи весь час змінювалось. Між Першою та Другою світовими війнами Східна Європа безперечно належала до сфери впливу Заходу. Після Ялтинської конференції це стала зона домінування Радянського блоку. І саме контроль над Східною Європою дозволяв СРСР, якщо і не домінувати у світі, то у всякому разі, грати на рівних і з Заходом. Здавалося, до контролю над Rimland’ом залишилося трохи (згадайте про активну підтримку компартій в Італії та Франції, контакти з соціал-демократами ФРН, проарабську політику на Близькому Сході, дружні стосунки з Індією, спроби “потоваришувати” з Китаєм, агресію в Афганістані). Зовсім інша ситуація склалась після розпаду Радянського Союзу, коли Україна, Прибалтика, Молдова та Білорусь, вже як незалежні держави стали частиною Східної Європи. Сфера впливу Росії, значно зменшилася.Отже, мабуть не випадково НАТО розширюється саме в цьому напрямі. І мабуть не випадково, таке потужне протистояння цьому процесу у сучасній Росії. Все це легко було передбачити, якщо користуватися геополітичним аналізом ситуації. Якою б не була Росія - більшовистською, царською чи навіть демократичною але неминучі закони геополітики будуть змушувати її, аби залишитися великою державою, спробувати повернути собі контроль над Східною Європою. В іншому випадку - її чекає доля лише регіонального лідера.Це чудово розуміють в самій Росії. Нещодавне там вийшло дуже цікаве і безмовно, скандальне дослідження Олександра Дугіна “Основи геополітики” (М., Арктогея 1997р.) У ньому головною небезпекою для Росії вважається розповсюдження атлантичної цивілізаціїї з її основними набутками - ліберальною ринковою економікою, індивідуалізмом, демократією. Як пам’ятаємо - це головні чинники Моря, рухливої стихії, яка зараз захоплює під свій контроль все більше країн. Отже, виходячи з ідеології консервативної, колективістської Суші, головний ворог для Росії - це США. [1]Росія-Євразія повинна спробувати об’єднати навколо себе країни континентального характеру, щоб протидіяти розповсюдженню атлантизму. В Європі таким континентальним лідером є Німеччина, на Далекому Сході - як не дивно, Японія, а не Китай. Геополітична вісь “Берлін-Москва-Токіо” повинна поєднати безмежні російські природні ресурси з найсучаснійшими японськими та німецькими технологіями та велетенськими фінансовими можливостями. Окрім того, і Росія, і Немеччина, і Японія мають ще не забутий імперський досвід. І лише таке об’єднання сил Суші допоможе зупинити просування сил Моря - США та їх союзників.Все це звичайно можна було б вважати геополітичними фантазіями кабінетних мрійників, якби не останні дії російської дипломатії, що дуже нагадують деякі сторінки з цього посібника. По-перше, консультантом цієї праці був генерал-лейтенант Клокотов, начальник кафедри Стратегії Військової Академії Генерального Штабу РФ, а це вже щось. Та й фундаментальний характер цього дослідження свідчить про те, що тут, мабуть, не обійшлось без аналітиків російських спецслужб. А ми ще не забули, яку організацію очолював пан Примаков, до того, як посісти пост міністра іноземних справ РФ а нині вже і прем’єрське крісло. По-друге, досить солідна “Независимая газета”, яка контролюється Борисом Березовським, виконавчим секретарем СНД, дуже високо оцінила цю книгу. На її думку, у ХХ сторіччя Росія дала світу дві геополітичні теорії. Перша - це ленінзм, друга - євразійство. Якщо відкинути політичні забобони, то ці дві теорії підтверджують необхідність протистояння західним ліберальним цінностям, тобто домагатися перемоги сил Суші над силами Моря, телурократії над таласократією, з допомогою чого б це не робилося - диктатури пролетаріату, всесвітньої революції, пакту “Молотова - Рібентропа” чи проектів Євразійського Союзу. Та й у Йосипа Віссаріоновича на початку більше симпатії викликав Гітлер аніж атлантичні лідери - Черчіль чи Рузвельт. Мабуть тому таким шоком для нього був напад Німеччини - природнього союзника сил Суші у боротьбі проти сил Моря - США та Англії.Мабуть ця генетична спорідненість євразійства та ленінізму і пояснює той дивний, і на перший погляд, протиприродній симбіоз комуністів та націонал-патріотів, який склався у політичному житті Росії.А тепер, увага! Другою небезпекою для Росії за паном Дугіним після наступу атлантичної цивілізації є, цитую,: “українська проблема - головна і найбільш серйозна проблема, яка стоїть перед Москвою . Існування України в її сучасних кордонах і з нинішнім статусом “суверенної держави” - це нанесення страшного удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначне вторгненню на її територію. Подальше існування унітарної України неприпустиме” (стор.379).Думаю, цього досить, щоб зрозуміти, що ратифікація Державною Думою Росії Договору про дружбу з Україною - справа аж ніяк не найближчого майбутнього. З усіма економічними наслідками, які з цього випливають . Після всього вищесказаного стає зрозумілим геополітичне положення України та її стратегічна вага. Адже саме через Східну Європу сьогодні проходить своєрідна демаркаційна лінія між силами Суші та силами Моря, телурократією та таласократією, між євразійською та атлантичною цивілізаціями. І розширення НАТО точно констатує цей процес. Прийом до лав цієї організації Польщі, Угорщини та Чехії - не лише “парасолька” для західних капіталовкладень, розміри яких досягли в країнах Вишеградської групи вже тієї межі, піся якої їх втрата буде відчутною для Заходу. [5]Адже є багато країн, в яких західні інвестиції значно більші, але ці країни до НАТО запрошувати не поспішають . Отже, пам’ятаючи про геополітичні відкриття Маккіндера та Спікмена, які вважали, що контроль над Східною Європою - це шлях до домінування у світі, поглянемо на ситуацію у цьому регіоні. У Східній Європі можна виділити 3 ключові точки. Перша - це країни Вишеградської групи - Польша, Угорщина, Чехія. З ними вже все ясно - вони будуть прийняті в НАТО, а потім і в ЄС, отже поповнять ряди атлантичної цивілізації. Друга ключова точка в Східній Європі - це Прибалтійські держави - Литва, Латвія та Естонія. Вектор їхнього руху теж ні у кого не викликає ніяких сумнівів. І протидія Росії лише розпалює бажання цих країн інтегруватися до західних структур. І це лише справа часу.Залишається третя ключова точка - це Україна. Перехід України до лав сил Моря мав би і справді епохальне значення. Це була б остаточна перемога над Сушею, після якої навряд коли втіляться в життя плани не лише відродження СРСР чи Російської імперії. Всі євразійські проекти втрачають після цього будь який сенс. І як ми бачили, це чудово розуміє і російська, і західна політична еліта. Виникає лише одне запитання - чи розуміє це українське керівництво? Адже інколи складається враження що воно боїться заглянути у власні геополітичні карти і побачити, які козирі у нього є на руках. Окрім того, в Україні дуже вигідне розташування уздовж морського узбережжя, у так званому дисконтинуальному поясі, яке дуже цінується в геополітиці. Адже це - як можливість виходу до Моря сил Суші, так і можливість для сил Моря проникнути углиб Суші. За вихід до незамерзаючого Чорного моря Росія воювала віками.Сьогодні Чорне море може стати стратегічно важливим для транспортування Великої каспійської нафти. До речі, цікавим виглядає питання Одеського нафтового терміналу з точки зору протистояння Суші та Моря. Наземні трубопроводи для транспортування енергоносіїв - це значне домінування Суші, адже вони жорстко прив’язані до конкретного географічного ландшафту і зміна їх маршрутів - це величезні капіталовкладення. Транспортування Морем - це гнучкість транспортних маршрутів, можливість вибору різних джерел постачання, і з рештою, це підвищує геополітичну незалежність України. Отже, побудова цього терміналу - це ще один крок до атлантичної цивілізації. Тому темпи його побудови - прямо пропорційні бажанню України увійти до її лав. Проте нам вже, здається, дали зрозуміти, що або термінал буде з участю російського капіталу, або взагалі не буде ніякого терміналу .В реальності ми маємо справу, не з геополітичною абстракцією під назваю “український народ”, а з конкретними 50 мільйонами громадян України - з Іванами Івановичами та Іванами Никифоровичами. А найрізноманітніші опитування громадської думки дають дость стабільний результат - противників та прибічників зближення з Заходом - приблизно порівну, хоча більшість, ця “мовчазана більшість”, або не визначилась, або її це питання взагалі не цікавить. Отже фундаментальне цивілізаційне протистояння - між Сходом та Заходом, в Україні приймає вигляд також і регіонального протистояння - між її східним та західним регіонами. Територієї України, а саме по лінії, яка ввідокремлює Західну Україну від Центральної та Східної проходить смуга “зіткнення цивілізацій” про яку писав Самюель Хантінгтон - Західної цивілізації та Слов’яно-православної. У цьому плані дуже цікавим є погляд на Україну, як на своєрідну зменшену модель Європи, де стикаються самі ці дві цивілізації - православна та західна плюс невелика, але чим далі тим відчутніша, присутність мусульманського фактора - порівняйте Крим та Балкани). В цьому плані саме існування України, як держави - це свідчення того, що потенціал європейської інтеграції не вичерпується лише західними - католицькими та протестанськими державами. Але це, мабуть, тема для окремої статті.Взагалі, напрям майбутнього цивілізаційного руху України можна визначити як взаємодію трьох векторів - політичного, економічного та культурного. Найбільш гнучким є політичний вектор. В принципі ніщо, окрім власного бажання, не заважає Україні увійти до політичних структур атлантичної цивілізації. [6]Хоча юридичне оформлення такого членства - вступ до ЄС, а можливо й НАТО - справа не найближчого майбутнього, проте чітке визначення напрямку майбутнього руху потрібне вже сьогодні. Пріоритетом тут є перехід від Heartland до Rimland.Хоча події останнього часу, особливо югославська криза, показують, що реальний вступ до НАТО наштовхнеться перш за все на перешкоди психологічного характеру. Звичайно, лише членство в НАТО може дати Україні 100 відсоткові гарантії її територіальної цілістності та безпеки. Але ми якось забули, що ця організація - не клуб для зустрічей у Брюселі світового політичного бомонду, а військовий блок. А враховуючи миролюбиву українську ментальність важко уявити, яку реакцію викличуть у нашому суспілстві українські літаки, що бомбардують сербські чи іракські міста, при всій одіозності режимів, які встановлені в цих далеко не демократичних країнах . Більш консервативним є економічний вектор. Тут ми маємо справу з економічними реаліями, які змінюються набагато повільніше. Це і неспішний темп економічних реформ, і традиційна орієнтація на ринки СНД. Проте, постійне скорочення об’ємів торгівлі з Росією - об’єктивний процес. Високі технології, окрім військових, ми навряд чи зможемо запропонувати один одному. Отже, залишається обмін енергоносіїв на продукти харчування. І нещодавна російська економічна криза лише ще раз підтвердила необхідність для України шукати нові ринки та нових економічних партнерів. Та й вже зрозуміло, що Росія буде жорстко пов’язувати будь-які свої економічні поступки з політичними з боку України.У майбутньому ж вимальовується можливість існування якогось трансєвразійського спільного ринку - “від Лісабону до Токіо”, адже найбільш реально ми можемо очікувати інвестицій саме з Далекого Сходу, в першу чергу з Південної Кореї та Китаю. І АВТОЗАЗ - DAEWOO - це лише початок, незважаючи навіть на азійську економічну кризу. Цікавим виглядає й проект відновлення “Великого шовкового шляху”. Європа ж буде очікувати більш сприятливого інвестиційного клімату. Проте пріоритет і тут - це вступ до ЄС.І, нарешті, найбільш консервативним є культурний вектор. Адже культурні та релігійні стереотипи - найбільш довгоживучі, вони взагалі визначають самоідентифікацію нації. Ми належимо до складу як східнослов’янської православної культурної традиції, так, частково, і західної. Але все ж домінуючим для України залишається візантійсько-православний культурний фундамент. І вибір саме його київським князем Володимиром - навряд чи просто данина тогочасним економічним та політичним реаліям, як сьогодні це хочуть довести деякі історики. Адже на протязі багатовікової української історії у нашого народу була не одна можливість перейти у іншу віру. Згадаймо гоголівського “Тараса Бульбу” - дуже цікавий твір, ще й досі повністю не осягнений. Його основна тема - це зіткнення вір, зіткнення цивілізацій. Та й рішення Богдана Хмельницького про союз з Московським царством - це перш за все саме спроба врятувати візантійсько-православне віросповідання українського народу. Вимушений обирати між Державою та Вірою він обрав Віру. До речі, в Західній Україні домінує все ж греко-католицька церква а не римо-католицька - тобто повного переходу до західної католицької цивілізації навіть там не відбулося.Проте сьогодні саме християнські цінності і поєднують нас з атлантичною цивілізацією. Повага до Особистості - головне надбання християнства й європейської культури, еліно-візантійська складова якої навряд чи менш вагоміша аніж римська, яка формалізувала та утвердила цю повагу у формі Закону.Отже, і генеза, і майбутнє нашої культури пов’язані саме з Європою.