Сторінка
7

Трагічне життя і титанічна творчість Олександра Петровича Довженка

У прифронтовій смузі в селі Померки Довженко читав до півночі свій твір М.Хрущову, з радістю відчув його захоплення цим твором, аж не вірив самому собі, бо добре знав, що у творі г надто гострі кути, яких бояться "блюстителі партійних чеснот, чистоплюї і перевиконавці завдань", тому перепитував у Мики­ти Сергійовича, чи не варто дещо переписати, згладити, викинути. Але Хрущов відповів, що треба хіба що ще більше загострити. О, знав би О.Довженко, як швидко діаметрально зміняться думки Хрущова на "Україну в огні", коли вона не сподобається Кремлівському Хазяїну!

У серпні 1943 року на Харківщині у селі Малі Проходи Липецького району група інтелігенції, яку Хрущов запросив на фронт, довідалася від Довженка, що він написав дуже хороший твір і що читатиме його членам Політбюро ЦК КП(б)У. Всі сподівалися на великий успіх кінорежисера, але пізно ввечері Довженко тяжко ввійшов до селянської хати, де гуртом ночували його друзі, й прошепотів у невимовному горі та розпачі: "Сценарій украли ." Недоброзичливець не збирався нищити рукопис. Кіноповість було передано в руки Берії та ще й долучено переклад російською мовою уривка, де Довженків герой-танкіст розмовляє з портретом Сталіна, а Берія з відповідними коментарями вручив рукопис вождю. Тим часом 18 вересня 1943 року частини з "України в огні" побачили світ у російськомовному журналі "Смена" й автоматично ставали дозволеними. Але наприкінці листопада Довженко довідався, що його пропалий рукопис особисто прочитав Сталін і залишився надзвичайно невдоволений "Україною в огні". 31 січня 1944 року вождь влаштував Довженкові "кремлівське розп'яття": скликав одночасно засідання двох Політбюро Центральних Комітетів - ВКП(б) і КП(б)У й особисто проголосив доповідь "Про антиленінські помилки й націоналістичні перекручення в кіноповісті О.Довженка "Україна в огні". Сталін надто багато брав на себе, коли взявся судити Довженків твір від імені всього народу: " Варто було б тільки опублікувати кіноповість Довженка і дати прочитати народові, щоб радянські люди відвернулися від нього, пробрали б Довженка так, що від нього залишилося б саме мокре місце. І це тому, що націоналістична ідеологія Довженка розрахована на послаблення наших сил, на роззброєння радянських людей, а ленінізм, тобто ідеологія більшовиків, яку дозволяє собі критикувати Довженко, розрахована на подальше зміцнення наших позицій". Та в тім-то й річ, що народ не мав ні права на прочитання, ні права на об'єктивну оцінку мистецьких творів у той час. Не від імені нації й не заради нації цькували Довженка, між народом і митцем копали штучну прірву, відривали пророка від врученого йому Богом народу. Михайло Шевченко справедливо відмічає приховані мотиви психологічного тиску й політичного терору: "Довженко був ВОЖДЕМ. Це знали всі. Особливо його вороги. Знали так само, як і те, що вождь без мас, мов генерал без армії, - ніякої сили не має. І тому вождя вирвали з мас, ізолювали від середовища, де він міг розкритися сповна, особливо як громадський діяч, де він міг зробити для України те, про що ми навіть не здогадуємося". Для Довженка відбувалася кульмінаційна життєва драма, в якій режисером-постановником, за визначенням Т.Осьмачки, був "кат над катами" Сталін. За всіма законами нову жертву мала чекати доля Куліша і Курбаса - він був приречений хоча б тому, що являв собою органічний антипод режиму в іпостасі обдарованого Геніальністю українця-націоналіста. Патріотична наснаженість "України вогні" була незаперечним явищем. Твором вічного звучання про Другу світову війну назвав її Кость Волинський. Рядками "України вогні" промовляє Бог, для кого не має значення питання часу, зате має значення питання істини. О.Підсуха про неймовірну внутрішню силу вершинного твору Довженка залишив таке резюме: "Сьогодні можна тільки дивуватися, як він, різонувши правду-матінку в очі диктатору, не був одразу ж репресований. Що зупинило сатрапа? Дозволю собі висловити здогад: а чи не тому, прочитавши "Україну в огні", Сталін не міг не задуматися над Довженковою правдою? Одвертість, з якою її було висловлено, водночас підкуповувала й обеззброювала. На цю думку наводить, наприклад, такий запис у "Щоденнику": "Україна в огні" прочитана, і буде на Україні через оце саме якось недозагублено не одну сотню людей. Я вірю в це, і ніщо не зіб'є мене з цієї віри". Стенограма засідання Політбюро збереглася, але вона суттєво відрізняється від того, що розповідав сам О.Довженко. Очевидно, після всього й стенограму переписували. Своєму другові В.Костенку Довженко залишив такі спогади: — Почав розмову про сценарій Сталін:

- Ви, Довженко, говорите, що у нас не вийшло? Вийшло. Зараз виходить.

(Звичайно, Довженко писав про 1941 рік, а Сталін говорив уже в 1944 .)

"Більше ніхто, — згадував Олександр Петрович, — не виступав і рішення не було". Це уже наші, Хрущов і його нікчемна команда, прозбавляли участі в усіх комісіях, редколегіях тощо. А Большаков, керівник Союзної кінематографії, звільнив Довженка з роботи, зарахував у так званий резерв". Та для того часу наруга над "Україною в огні" була рівнозначна смертному присуду для самого автора, а вимушене мало не безвиїздне проживання у Москві дорівнювало хіба що засланню Шевченка в казахських степах. Є.Сверстюк справедливо робить такі цікаві різночасові проекції геніїв різних епох на долю Довженка: "Постать занадто велика для епохи будівництва соціалізму. Лауреат Сталінської, Ленінської премій, співець ідеалів комунізму, засуджений вождями комунізму на небуття - набагато суворіше, ніж колись Данте, Овідій, яких висилали на околиці імперії. Довженка поселили в зореносній столиці - без права жити". Перебував О.Довженко у Москві аж двадцять чотири своїх останніх років.