Сторінка
1

Марко Кропивницький (1840-1910) – письменник, драматург, композитор, театральний діяч

З ім'ям М. Кропивницького пов'язані створення українського професіонального театру й наступний етап розвитку реаліс­тичної драматургії. Видатний актор, ре­жисер, енергійний організатор театральної справи, талановитий композитор і письменник-демократ, він разом із М. Старицьким, І. Карпенком-Карим, І. Франком створював літературну основу утверджен­ня й розвитку українського театру Твори М. Кропивницького, за словами І. Франка, «запевняють йому в історії українського театру не тільки ім'я одного з його бать­ків, але також в історії нашого письменства ім'я визначного драматичного авто­ра» (41, 345).

Марко Лукич Кропивницький народився 7 травня 1840 р. в с. Бежбайраки на Херсонщині. «Епоха, в котру довелось мені впірнути з головою, є сувора і непо­мильна вказівка всього мого існування і всієї моєї праці»,— зазначав у «Автобіо­графії» письменник під кінець життя2*. Батько його — «чоловік труда, труда мо­зольного»,— хоч і досяг начебто достатку й становища в суспільстві, не прижився в панському середовищі, а його посада управителя панських маєтків не гаранту­вала ні моральної, ні матеріальної сталос­ті йому та його сім'ї. Дитинство М. Кропивницького мало чим відрізнялося від життя селянських дітей.

Різностороння природна обдарованість майбутнього митця виявилась ще в дитин­стві, коли він «сочинял сам песни, писал стихи й обладал замечательной памятью» (6, 267). Та освіту здобував він без будь-якої системи — то у приватній школі шляхтича Рудковського, то в Єлисавет-градському училищі. Нормальне навчання стало можливим лише у Бобринецькій по­вітовій школі, яку юнак закінчив із по­хвальним листом (6, 200). Мати вчила його музики, розучувала з ним різні во­кальні партії. В цей час М. Кропивниць­кий брав участь в аматорському гуртку, в якому ставили п'єси українських і ро­сійських драматургів.

Після невдалої спроби продовжити навчання в гімназії в Києві юнак повертається до Бобринця і вступав на службу до повітового суду. З 1862 р. М.Кропивницький відвідує заняття на юридичному факультеті Ки­ївського університету як вільний слу­хач. Під враженням однієї з перекладних мелодрам, побачених у київському театрі, він пише п'єсу “Микита Старостенко”. То був твір недосвідченого автора (згодом він сам критично оцінив цю спробу), сповнений зовнішніх сценічних ефектів і «жахливих» пристрастей. Навіть у доопрацьованому вигляді під назвою «Дай серцю волю, заведе в неволю", ця п’єса викликала негативну оцінку І.Франка. Тепер вона відома у варіанті, який зазнав численних ґрунтовних авторських доробок , відзначається життєвістю, оригінальністю конфлікту, соціальною го­стротою.

Правдиве відображення нових явищ со­ціального життя українського села в пер­ше поре фор мене десятиріччя, коли ще збе­рігаються відчутні залишки та живі свід­ки панщини і вже посилюється класова диференціація селянства, образи селян-трудівників - Семена, Одарки, Івана, на­ділених глибокими й серйозними почуттями, дають підстави віднести цю побутово-реалістичну мелодраму до напряму кри­тичного реалізму.

Так і не завершивши з різних причин освіти М.Кропивницький поповнював свої знання самостійно, особливо з переїздом до Єлисаветграда, куди у 1865 р. було переведено повіт і де були бібліоте­ки. Там він і І. Тобілевич «знайомились потроху з Смайльсом, Робертом Оуеном, Джонон-Стюартом Міллем, Спенсером Молешатом і іншими; читали дещо і із Шекспіра, Байрона, Гете, Гейне, Дюма Жорж Ванд, Теккерея» (6, 132). На казенній службі він не просувався, а часте зовсім втрачав заробіток через захоплен­ня мистецтвом та участь в аматорських виставах.

У №1 р. Кропивницький перейшов У професіональні актори, погодившись працювати у трупі графів Моркових (Оде­са). Потягом десяти років роботи в російських театральних трупах він на­був величезного сценічного досвіду, глибо­ко вивчив специфіку й закони театраль­ного мистецтва, виробив свої творчі прин­ципи, розуміння місця театру в житті суспільства.

У 1872 р. в одеській газеті «Новороссийский телеграф» було опубліковано во­девілі Ж Кропивницького «Помирились» і «За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сватання». Їхні персонажі — люди заможні й заклопотані головним чином вузькоособистими, побутовими спра­вами. Але й тут помітна схильність автора до соціальних питань.

Важливим етапом у творчому житті - Кропивницького та історії українського театру були його гастролі 1375 р. у Гали­чині, де, працюючи актором і режисером театру товариства «Руська бесіда», він до­клав зусиль до змін у репертуарі й худож­ньому стилі театру, у наближенні його до реалізму й народності. У цьому він спи­рався значною мірою на здобутки росій­ської реалістичної драми.

Після висування (1881) заборони укра­їнського театру (хоча ще залишились чис­ленні обмеження й застереження) почали виникати українські трупи — у Києві, Харкові, Одесі. Та робота в них не задо­вольняла Кропивницького, який прагнув кардинальних змін у сценічній творчості. У 1882 р. він організовує свою трупу, яка приблизно через рік зливається з трупою М. Старицького, де Кропивницький стає провідним режисером. Починається нова епоха в історії українського професійного театру, та сцені якого виступали, визна­чаючи його творче обличчя, М. Заньковецька, М. Садовський, а дещо пізніше - М. Садонька-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий. Виставляючи твори І. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка і власні, видатні митці утверджували принципи народності й реалізму, у вузьких рамках дозволеного цензурою створювали високі зразки сценічного мистецтва.

Збірка творів М. Кропивницького, Щ° : вийшла у Києві в 1882 р., включала п'єси «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Глитай, або ж Павук» та «Невольник». Вітаючи появу цього видання як свідчення й одночасно один з факторів розвитку українського театру, І. Франко висловив і цілий ряд претензій до автора («Зоря», 1883, № 13) за його манеру ускладнювати композицію твору «зайвими» сценами й персонажами. Франко відзначив як пое­тичність і правдивість картин у п'єсі «Дай серцю волю .», так і «сумну історію руй­нування бідних людей через одного деру­на, лихваря, правдивого кулака-мироїда». Образом Йосипа Бичка у драмі «Глитай, або ж павук» відкрив Кропивницький га­лерею українських «чумазих» як «очень серьезное й опасное явление текущей жизни Малороссии». «Это,— писав Кропив­ницький,— кулак новой формации, воспитанный на началах национальной травли, в школах человеконенавистничества .» Викриття цього соціального явища пи­сьменник здійснює з позицій демократа-гуманіста, відкриваючи дорогу реалістич­ній психологічній драмі в українській дра­матургії. Переконаний у тому, що лише серйозний, проблемний, пов'язаний з інте­ресами й традиціями народу репертуар може стати основою зростання українсь­кого демократичного театру, Кропивниць­кий пише свої твори, виходячи саме з цих принципів. Гадаючи водночас, що широкі народні маси ще неспроможні на даному етапі (90-ті рр.) сприймати серйозне мис­тецтво, він шукає засобів зацікавити гля­дача, у якого «нерви — вірьовки, а розум дитинячий». Письменник вважав, що сце­нічний твір не можна будувати «цілком на психології . бо. масовому слухачеві треба густі краски, грубі риси, мораль, щоб в ніс йому била .» (6, 456); він вва­жав, що поки що не слід нехтувати й ефектами, необхідно «тільки обминати шарж і вульгаризми».