Сторінка
8

Трагічне життя і титанічна творчість Олександра Петровича Довженка

Микола Жулинський підкреслює, що сама оцінка Сталіна "України в огні" не була би такою страшною для українського кіномитця, якби не зграя вождевих підлабузників: "Друг Берії", "холоднодуха і зла" людина, режисер М. Чіаурелі після засідання Політбюро грізно кивав на Довженка пальцем і повчав: "Ти вож­дю пожалів десять метрів плівочки. Ти жодного епізоду в картинах йому не зро­бив. Пожалів! Не хотів зобразити вождя! Гордість тебе заїла; от і погибай тепер ."

1 все-таки "Україна вогні" могла бути опублікована, за нею дозволили б ство­рити фільм, якби Довженко погодився на компроміси. Сталін навіть посилав дові­рених людей з порадами, що і як треба змінити в кіноповісті. Геніальний автор категорично відмовлявся зробити найменшу правку. Знав, що це піде творові тільки на шкоду, що буде втрачено шедевр.

і все-таки Довженко не зламався й під тиском того страшного політичного тайфу­ну, який звалився на його сиву голову через "Україну вогні". Працездатність цієї людини вражає. Ще належно не оклигавши від усіх ударів, хоч заживо у "Щоденни­ку" вже й ніби поховав себе (Юлія Солнцева теж цс підтверджує: "Я побігла відчи­няти двері, він стояв розгублений, знічено всміхаючись. Я ніколи не забуду його обличчя в ту мить: "Ти знаєш, мене, здасться, вже немає"), через десять днів після розгрому митець береться за новий твір. 5 грудня 1943 року в "Щоденнику" з'являється запис, який свідчить, що письменник приступив до роботи над сценарі­єм "Повісті полум'яних літ": "Розпочну я краще писати новий сценарій про народ. Напишу . про людей простих, звичайних, отих самих, що звуться у нас широкими масами, що понесли найтяжчі втрати на війні, не маючи ні чинів, ні орденів. Напишу, як їм жити і що робити і як і що думати, щоб краще жилося по війні". Робота над новим художнім полотном настільки захопила автора, що дуже швидко вивела Дов­женка зі стану депресії, того моторошного безперервного думання то про арешт і розстріл, то про самогубство, що добром би не закінчилося, якби не дивовижне натхнення протягом 1944-1945 років, коли Довженко вісім разів переробляв "По­вість полум'яних літ" і писав її одночасно то українською, то російською мовами, роблячи останнє виключно для того, щоб твір дозволили знімати.

Довженка постійно тримали під ковпаком негласного нагляду, в час відсутності митця і його дружини вдома робили обшуки, підсилали в друзі досвідчених сексотів, у довірливих розмовах витягали з його уст гірку правду, про яку негайно доносили в КДБ. Ось витяг із секретних архівів, крамольні Довженкові судження: "Я не себе испытываю известную закономерность русской политики: запрещение моейповести «Украйна в огне» и поспешное снятие фильма(мається на увазі «Повість полум'яних літ» - О.С.) доказывает, что у нас (в Москве) обеспокоены тем значением, которое приобрела несчастная Украина за границей. Вероятно, с точки зрения нашей политики, сейчас не время акцентировать внимание только на Украине. Когда был просмотр моего фильма для иностранных корреспондентов, то представитель «Юнайтед Пресе» задал мне вопрос: «Господин Довженко, вы делаете свой фильм только на русском языке?» - и второй вопрос: «Каковы потери украинцев в той войне?». Эти вопросы заданы не случайно. Ясно большое значение Украины на Западе, и в особенности в Канаде. Я ответил на первый вопрос: «Украина столько перенесла ужасов и несчастий, что показывать на Украине этот фильм не нужно».

Втім, сам Довженко так і не одержав дозволу знімати «Повість полум'яних літ» навіть у російськомовному варіанті, і це при тому, що коли в «Україні в огні» йшлося про трагедію відступу, то «Повість полум'яних літ» була присвячена переможному наступу - дозволеній і заохочуваній темі. Поставила цей фільм Юлія Солнцева у 1960 році вже після смерті митця. Зарубіжна критика не мала жодних уявлень про «Україну в огні», а тому оцінка цього Довженкового дітища об'єктивними рецензентами світового масштабу просто відсутня. На «Повість полум'яних літ» позитивних відгуків було дуже багато. І.Семенчук підкреслює: «Зарубіжна преса відзначала: «Повість полум'яних літ» - епопея. В тому ж розу­мінні, що й «Іліада», «Енеїда». «Пісня про Роланда». Навіть японський літерату­рознавець і кінознавець Тадасі Хандзіма у прані «Епос минулого, сучасного й майбутнього» визнавав: «Фільм «Повість полум'яних літ» полишив таке вражен­ня, якого я не зазнав протягом тривалого часу . Це творіння серця. Звідси й значення цього фільму як справжнього витвору мистецтва. Фільм поетичний. Не знаю, чи зможуть зробити щось подібне в Західній Європі чи в Америці».

Після війни О.Довженко почав наполегливо рватися в Україну. Сталін же кате­горично не хотів про це і слухати, а українські урядовці в Києві пильно виконува­ли вказівку вождя, при цьому пришелепувато заявляючи кінорежисерові, що йому вже нема чого вертатися, бо в київське помешкання Довженка поселили іншу, достойнішу, людину. В листі до матері й сестри Поліни від 6 листопада 1946 року Довженко з відчаєм і осудом писав: «Недавно я довідався, що в мене забрали квартиру. Якомусь міністру не хватило квартири, так забрали мою. Бідний, бід­ний міністр, - подумав я, - ти мусиш жити на квартирі свого художника, сподіва­ючись на його смерть. Яка нудота! Отже, зараз я вже й не київський громадянин зовсім. Отак-то. Тісно міністрам в столиці!»

Криком Довженкової душі називають науковці останній лист кінорежисера, да­тований 10 жовтня 1956 року й адресований уряду України: «Вертатися хочу на Вкраїну. Президіє! Допоможи мені житлом: давно колись його одібрано в мене. Великої квартири мені не треба. Тільки треба мені, щоб я міг бачити Дніпро, і Десну десь під обрієм, і рідні чернігівські землі .» Довженкові навіть не відповіли.

Довженка не пускали в Україну з багатьох причин. Та суть головної з них тонко вловив М.Шевченко: « .Відсутність Довженка на Україні багато кому розв'язала руки. Скажімо, якби був поруч Довженко, не так би пережив перше «вправление мозгов» Гончар. Думаю, що Олесь Терентійович взагалі збувся б трохи іншим. Адже брав би він на свої рамена проблеми нашої духовності «не з землі», а з Довженкових пліч, не надривався б, проходячи те, що Довженко вже пройшов, - дорогу, яку підготував він для поколінь. Якби був Довженко, певне, затишніше було б Рильському і Сосюрі . Думається, при Довженкові не так легко розсипали б та розбили шістдесятників».

До речі, перебування геніального кіномитця в Москві не можна оцінювати лише з негативної сторони, хоча ніде правди діти, що туга за Україною гнітила хворого Довженка й передчасно вбила його. У Москві Довженко знаходився у значно біль­шій безпеці для власного існування, ніж у Києві. Згадаймо, щоб збагнути закони тоталітарного ладу, популярне в мистецьких кулуарах радянське прислів'я про те, що коли за якийсь фішок творчим інтелігентам в Москві стрижуть нігті, то в Києві за не саме - руки по лікті, а також анекдот, в якому на запитання, де в Радянському Союзі можна жити більш-менш нормально й хоч трохи захищено, лунала відповідь: « У трьох містах: в Москві, в Москві і ще раз у Москві».