Сторінка
3

Трагічне життя і титанічна творчість Олександра Петровича Довженка

Твоя навіки - Варвара Довженко".

Хоча вони й розійшлися, та пізніше ще й час від часу листувалися й навіть зустрічалися. Варті уваги слова ще з одного листа Варвари Семенівни до Довженка: "Сашо, пам'ятаєш, колись давно-давно я сказала тобі: якщо ти покохаєш іншу жінку, я ніколи не стану на твоєму шляху: побажавши щастя - піду назавжди . Ти одним рухом розбив мені щастя . Неспокійне, велике, талановите серце, що з тобою стало? "

Про смерть Довженка Варвара довідалася з радіоновин у школі, де працюва­ла. Вбита горем, вона покинула урок, з розпачу побігла до лісу, цілий день там блукала, сплітаючи вінок із соснових гілок. Подруги знайшли її пізно ввечері з переламаною рукою, знайшли майже непритомною. Єдиними словами, які шепоті­ла жінка, були: "Сашко, Сашко!" З цього дня вона помітно осунулася, постаріла відразу на добрий десяток років, але ще взялася писати спогади про Довженка, які знищила його друга дружина Юлія Солнцева. Деякі довженкознавці схильні вважати сина Варвари Крилової рідною дитиною Довженка. Варвара недовго пережила свого коханого - померла у 1959 році.

Багато чого в житті О.Довженка можна пояснити виключно тим, що за характе­ром це був романтик й завжди знаходився між небом уявного й землею реального, так і не вибравши остаточно одну стихію з цих двох.

У біографії митця досі не заповнено всіх білих плям. Тільки недавно стало відомо, що в 1918 році Довженко якийсь час викладав у школі старшин армії Петлюри в Житомирі при штабі 44-ї Української стрілецької дивізії. А Олесь Гончар у спогадах свідчив, що в роки громадянської війни в чині петлюрівського сотника О.Довженко брав участь у штурмі "Арсеналу". Звичайно, в радянські часи за таке минуле по голівці не гладили, тож автор "Собору" справедливо підкреслював: "Якщо це правда, можна уявити, який дамоклів меч Довженко почував над собою в усі подальші роки". Завдяки таким відкриттям нового в біографії геніального кіномитця стають краще зрозумілі певні акценти навіть його пробільшовицьких творів. Наприклад, у фільмі "Арсенал", який вийшов на екран у 1929 році явна не тільки поетизація революції, а й спроба викрити всю ницість російського шовінізму. Як і Сосюра, Олександр Довженко пережив розстріл. Коли петлюрівці відступили, митець був заарештований більшовиками і присуджений до найвищої міри покарання. Але представник партії боротьбистів виступив проти такої кари й врятував Довженка від загибелі. Як і Сосюрі, Довженкові прийшлося примкнути до червоних. Він навіть одержав місце в губнаросвіті. Варвара Олексієвна Губенко-Маслюченко, дружина Остапа Вишні, розповіла про свою першу зустріч з Довженком в 1920 році. Двадцятишестилітній комісар освіти й культури з'явився на зустріч з київською інтелігенцією . босий. Коли повернулися петлюрівці, Довженко знову почав викладати історію та естетику в школі українських старшин, а потім навіть вступив до загону отамана Чалого, де воював недовго, бо у квітні 1919 року на Житомир наступив Щорс і петлюрівці знову залишили місто, а школа старшин евакуювалася до Луцька, а далі й за кордон. Довженко зі своїм найкращим другом Грищенком повернуся до Житомира й влився у партію боротьбістів, більше не через політичні переконання, а тому, що в неї входили такі талановиті люди, як Блакитний і Шумський. Та у 1920 році боротьбистам було оголошено ультиматум від власне більшовиків і перші, щоб не загинути, влилися у КП(б)У. Але в радянські часи нікому не прощали патріотичного минулого. "Компетентні органи" твердо пам'ятали: Довженко - вчорашній петлюрівець і есер, активний співробітник Центральної Ради, який навіть у "Автобіографії" не маскує своїх переконань, а мимохідь зауважує: "Український сепаратистський рух здавався мені тоді найреволюційнішим, найлівішим". Так, Довженко став комуністом, але його ставлення до цієї партії, червоної книжечки-квитка, а надалі й до Сталіна залишалося досить оригінальним. Подамо лише кілька цікавих фактів. У 1923 році в Берліні Довженко чи загубив, чи зумисно знищив свій партквиток, але в партії більше не поновлявся. Гончару ж в пориві відвертості якось сказав: "Ми з вами, Олесю, належимо до однієї, найвищої партії - Партії Художників". І перше, і друге, й третє було неабияким доказом сміливості й внутрішньої незалежності генія. Пізніше, уже в сорокових, О.Довженко здав у комісійний магазин подарунок самого Сталіна - патефон. Цю річ кіномитцеві 22 травня 1935 року було урочисто вручено, а на пластинці вигравіювано: "А.П.Довженко от Сталіна". Інший митець таку річ показував би кожному гостеві, а невгамовний романтик вирішив її спекатися, оскільки Сталін виявився непорядною і нечесною в ставленні до кінорежисера і його найкращих творівлюдиною. Вірні ленінці-сталінці забили тривогу, продаж патефона переріс у скандальну справу, через що Довженко мусив вислухати публічний громадський осуд від колег і витримати затяжні непорозуміння з Юлією Солнцевою. Добре, що обійшлося й так, бо за зневагу до вождевого подарунка могли й розстріляти.

У липні 1921 року Довженка за наказом Наркомату закордонних справ УРСР було зараховано співробітником і скеровано на посаду завідуючого загальним відділом Повноважного представництва УРСР у Польщі, а на початку 1922 року Довженка перевели на посаду секретаря консульського відділу Торгового представництва УРСР в Німеччині. Тут Довженко добивається дозволу вчитися в приватному училищі професора Е.Геккеля, який належав до художників-експресіоністів, й сумлінно займається малярством протягом року. Довженко знайомиться з українськими студентами, які вчаться у Берлінській Академії мистецтв, робить ряд цікавих ескізів. Та найголовніше - знаходить Варвару. Щоб забрати кохану в Україну, він у 1923 році вдруге оформляє з нею шлюб, оскільки перший у 1917 був лише церковним і документів про нього в Німеччині подружжя не могло дістати. Та наступного року митець повернувся в Україну, з насолодою прожив деякий час у батьків, а тоді зібрався у Харків - столицю Радянської України. Тут Довженко деякий час працює карикатуристом у газеті "Вісті", де свої дотепні шаржі підписує псевдонімом Сашко, опиняється в епіцентрі літературно-мистецького виру, бере участь у заснуванні літгурту "ВАПЛІТЕ", знайомиться з багатьма талановитими митцями. Майбутньому геніальному кінорежисерові був близький за духом Ю.Яновський, а ось Микола Хвильовий викликав антипатію. З Лесем Курбасом Довженко "перебував у творчому змаганні національних геніїв". Та у "Автобіографії" митця знаходимо близький відповідник саме до фрази М.Хвильового зі статті "Україна чи Малоросія" "Геть від Москви!" - Довженко прямо пише: "Україна в українців, Росія в росіян". Олександр Петрович має нагоду переконатися у стрімкому рості українського театру, до якого сам небайдужий, а тому відвідує мало не кожну виставу, але особливо його цікавить кіно. Молода українська творча інтелігенція й до Довженка пробувала вивести українське кіномистецтво на європейський рівень. Сценарії до фільмів писали П.Панч, М.Бажан, Ю.Яновський, та більшість режисерів не могли зруйнувати ще дореволюційні стереотипії й працювали в рамках застарілих традицій. У червні 1926 року О.Довженко вирішує їхати в Одесу. Спогади самого кінорежисера свідчать, що вибір визрів спонтанно в перетвореній у художню майстерню квартирі: " .Я просидів ніч у своїй майстерні, підбив підсумки свого невлаштованого тридцятидвохрічного життя, вранці пішов з дому і більше не повертався. Я поїхав в Одесу і влаштувався на роботу на кінофабриці як режисер". Втім, з цим твердженням можна й посперечатися, бо приїхав Олександр Петрович у славнозвісний морський порт не будь-коли, а саме тоді, коли довідався, що прийнято його сценарій фільму для дітей "Вася-реформатор". Аж після виходу цієї стрічки Довженкові доручили написати новий сценарій і зняти за ним фільм. Початкуючий кінорежисер за три дні створив сценарій, а за вісім зняв комедію "Перукар Жан Ковбасюк". Отже, в Одесі Довженка особливо не сковували умовами. Але й тут новатора не чекали райські умови вже розробленого нового методу: " .Вчитися було ніколи і, мабуть, в Одесі й ні в кого". Та мусимо взяти до уваги, що генії і не потребують талановитих попередників, найчастіше вони спалахують саме на сірому фоні запустіння і стагнації. До того ж Довженко в поняття слова "кіно" вкладав зовсім інший зміст, ніж його сучасники, що, мабуть, найкраще зрозумів П.Тичина, відгукуючись на цю діяльність досить цікавою і глибинною фразою: "Довженко обрав собі таке мистецтво, яке найшвидше доходить до народу, яке розкриває перед нами не тільки те, що діється у нас тут, на землі а й те, що діятиметься завтра, понад землею, в космосі". Не треба сприймати слова буквально. Довженко у своїх фільмах заговорив про космос людської душі. Більше того, світове кіно у двадцяті-тридцяті роки мало значні набутки, українське - тинялося на задвірках, і саме Довженкові судилося вивести вітчизняну кінематографію зі стану периферійної, відсталої на чи не найперше місце на планеті в цій галузі, а найкращих режисерів світу заставити мислити афористично, глибинно, мудро, як мислив сам.