Сторінка
10

Трагічне життя і титанічна творчість Олександра Петровича Довженка

До кінця своїх днів О.Довженко залишався українцем. О.Гончар дуже точно визначив сутність й неперебутність Довженкового генія для України: " .Думаю­чи про людство, О.Довженко ніколи не втрачав відчуття рідного ґрунту під нога­ми, і ніколи не гас в його грудях вогонь любові до рідного народу, до рідної землі. Він належав до тих, про кого ми кажемо: народний художник чи, ще точніше - художник народу". Автор "Собору" високо ставив талант і життєвий подвиг ук­раїнського Гомера: "Довженко справді глибоко трагічна і глибоко суперечлива постать. Десь я назвав його "українським Мікеланджело" і цих слів не зрікаюся й зараз, маючи на увазі всебічну фантастичну обдарованість цієї людини".

Довженко планував за своє життя зробити дуже багато. Він навіть окреслив у "Щоденнику" тематичний план своєї роботи: 55 творів! З-поміж них драми "Свя­тослав", "Над Дніпром", "Заступник дурня", великі епічні твори "Надія", "Заги­бель Чарлі Чапліна" (похвалу цього геніального комічного актора в свою адресу Довженко цінував особливо: "Така думка Чарлі про мене рівнозначна премії" -О.С.), "Золоті ворота", "Робінзон", оповідання "Заворожена трибуна", "Тавро століть", "Ув'язнений музей", "Шістдесят дівочих проклять", "Народжений нена­вистю", історичний діалог "Розмова людини зі звіром". Як не прикро, українсько­му генію не вдалося зреалізувати свій талант навіть на десяту частину запланованого, але в той же час уже одна тільки "Україна в огні", не кажучи про всі інші набутки, багато в чому компенсує незроблене. І в той же час Довженка мучив комплекс невикористаної геніальності, що проривалося афористичними фра­зами болю й відчаю: "Я ввійшов у революцію не тими дверима", "Чому любов до свого народу є націоналізм?", «Я був задуманий на більше».

Усі цькування, звинувачення, перепони не могли минатися безслідно. Хворе Довженкове серце надривалося в останні його дні, а він квапився жити, брати участь у постановці фільму "Поема про море". У неділю поїхав у Передєлкіно, сподіваючись відпочити в сосновому будиночку, подихати зимовим повітрям. Серце дуже боліло, почалися приступи стенокардії, і близький друг Корнелій Зелінський просив Олександра Петровича залишатися на цій своєрідній дачі до вечора, а він увечері забере його машиною. Довженко засміявся в телефонну трубку й відповів, що їде в Москву вже, бо наступного дня зйомки, а він власноручно зробив декорації до фільму і вранці 26 листопада зніме чудові кадри нової карти­ни. Смерть наступила в цей же день 25 листопада 1956 року о 23-й годині 40 хвилин. Поховали письменника на Новодівичому кладовищі, знехтувавши запові­том й неодноразовими проханнями хоч серце перевезти в Україну.

Та й після смерті Довженка, вже в період "хрущовської відлиги", коли заднім числом навіть почали оправдувати "Землю" й зняли заборону на цей геніальний фільм, Генія і його творчу спадщину ревізували й терзали доморощені критики. Почалася так звана "довженківська дискусія", в якій, як не дивно, так і не прозвучало жодного разу слово "Україна". Чому? Бо на власне національному моменті зосереджувати увагу й тоді не дозволялося, це було, образно кажучи, заміноване поле "двох братських культур" (української і російської - О.С.), на яке ступати ніхто не зважувався. Один лише М.Рильський став на захист Дов­женка як патріота, акцентуючи на національному колориті, насамперед на укра­їнських піснях, у "Поемі про море". Не варто особливо дивуватися зачинателю дискусії В.Некрасову, який, мабуть, до кінця й сам не знав, про що писав: недо­тягав його інтелектуальний рівень до величі Довженка, неспівмірними величи­нами були критик і митець. Найбільшою підлістю тоталітарної системи було те, що захищати Довженка взялися не літературознавці, а некомпетентні у справах літератури керівники держави. Р.Корогодський іронізує: "Підгорний був першим "довженкознавцем", а Щербицький - другим . І така цікава закономір­ність, як тільки виникає потреба відшмагати чи розгромити в черговий раз творчу інтелігенцію, вожді підносять, як ікону, Довженка . Так було 1963 ро­ку, а ще страшніше 1973-го, коли іменем Довженка розгромили поетичне кіно України, а його лідера С.Й.Параджанова запроторили до таборів".

У шістдесятих роках по-звірячому вбили професора Миколу Дудка, швагра Довженка, чоловіка його єдиної сестри Поліни. Винних так і не знайшли. І не могли знайти. Бо це ж була та сама уповноважена зверху радянською владою нищити українських патріотів зграя, яка розбила дивовижні вітражі, підпалила відділ національної бібліотеки і замордувала художницю Аллу Горську, з батьком якої Довженко був у дружніх стосунках. Шовінізм перейшов у наступ. Реакція віді­гралася не тільки на "шістдесятниках", а й на їх попередниках і на чудом вцілілих небагаточисельних представниках "Розстріляного Відродження".

На жаль, українці й досі належно не оцінили не тільки доробку О.Довженка, а вчасно не подбали про його архів і не виконали заповіту. На засіданні ювілейного комітету вже в роки незалежності України точилися суперечки про перепоховання праху митця. Називалися два місця: одне біля Михайлівського монастиря, де вже давно варто спорудити національний Пантеон, друге - на Аскольдовій моги­лі, поблизу захоронення полеглих під Крутами, де хотів бути похований Довжен­ко. На жаль, далі балачок справа не пішла.

Сьогодні постає питання видати всього Довженка. Ніби прекрасний намір. Але ж Юлія Солнцева у своєму заповіті обумовила, що доступ до архіву її чоловіка (а це бібліотека і сто п'ятдесят папок з документами й рукописами! - О.С.) можна відкри­ти лише у 2009 році. Це перша причина неможливості повного видання. Друга ж

- чи хотів би сам Довженко, щоб видавали все те, що було написано підневільною рукою у страшні часи? О.Гончар слушно підкреслював: "Адже він був вічний в'язень, заручник тоталітарного режиму. Не раз-йому писалося в атмосфері теро­ру, з метою самозахисту! Хто дорікне йому за це! І тепер оте підневільне тоталітарне сміття пхати у "повне, найповніше"(видання - О.С)! Щоб шовіністи глумились сьогодні над трагедією художника, як глумляться вони зараз над Тичиною?"