Сторінка
2

Близький Схід в останній третині ХХ ст.

Рада Безпеки ООН прийняла 22 листопада 1967 р. резолюцію № 242 з вимогою вивести ізраїльські війська з окупованих арабських, територій. Через відсутність в англійському тексті резолюції визначального артикля (the перед словом tеггіtогіеs (території)) його смисл суттєво відрізнявся від французького, іспанського та російського текстів, у яких була чітко визначена вимога звільнити всі захоплені під час останнього конфлікту території. Користуючись казуїстичними зачіпками, Ізраїль відмовився виконувати резолюцію. Для урегулювання конфлікту на Близький Схід було вислано спеціальну комісію ООН, очолену шведським дипломатом Гуннаром Яррінгом, яка, втім, не досягнула успіху.

Після “шестиденної війни” в арабських країнах почався потужний антиізраїльський та антизахідний рух. З Ізраїлем були розірвані дипломатичні стосунки, біля посольств західних країн відбувалися протестаційні демонстрації, напади на іноземців і погроми їхніх магазинів та фірм. У деяких арабських країнах було офіційно заборонено поширення західних книг, преси та кінофільмів. Підтримуючи арабів, соціалістичні країни (крім Румунії) розірвали дипломатичні стосунки з Тель-Авівом. Ще одним наслідком "шестиденної війни" стало збільшення числа арабських біженців.

Арабські країни вирішили готуватися до реваншу за програну війну. На зустрічі керівників арабських держав у Хартумі 29 серпня — 3 вересня 1967 р. було вирішено, що багаті нафтові монархії регіону (Лівія, Саудівська Аравія та Кувейт) щорічно виділятимуть Єгипту та Йорданії 135 млн. ф. ст. на потреби оборони. У відповідь Єгипет погодився вивести свої війська із Ємену, Саудівська Аравія, у свою чергу, пообіцяла припинити підтримку монархістських сил у цій країні. Було вирішено також не вести з Ізраїлем мирних переговорів і не погоджуватися на підписання мирної угоди перш, ніж будуть звільнені окуповані ізраїльтянами унаслідок "шестиденної війни" території.

Незважаючи на військову поразку; Г.А.Насер не втратив свого авторитету. Ще 10 червня 1967 р. він оголосив, що добровільно пішов у відставку, але через масові маніфестації вже наступного дня повернувся на свій пост. Вину за програну війну було покладено на військових. У лютому 1968 р. відбувся судовий процес над низкою генералів єгипетської армії, звинувачених у поразці. Президент Єгипту оголосив програму реорганізації суспільного та державного устрою країни, скерованої на модернізацію єгипетського суспільства. На референдумі 2 травня запропонована Г.А.Насером "програма 30 березня" була схвалена народом Єгипту. Радянський Союз одразу ж після війни розпочав поставки нових партій зброї, тому вже в середині 1968 р. повністю було відновлено ВПС Єгипту, а до середини 1969 р. кількість танків його армії перевищила довоєнний рівень.

Безпосереднім наслідком загострення антизахідних настроїв в арабському світі стала поява на Аравійському півострові нових незалежних держав. У 1967 р. Англія змушена була розпочати процес надання незалежності своїм колоніям у регіоні. Першим її отримав Південний Ємен, до складу якого увійшли території навколо Адена та частини створеної 1959 р. Південноарабської федерації арабських еміратів. Проголошена 1967 р. держава отримала назву Народно-демократичної республіки Ємен і в зовнішній політиці дотримувалася просоціалістичного курсу. Наступного року залишки федерації було перетворено в Союз договірного Оману, Бахрейну і Катару. Він виявився нетривким, і в 1971 р. Бахрейн (620 кв. км, 634 тис. чол. на 2000 р.) і Катар (11,5 тис. кв. км, 744,5 млн. чол. на 2000 р.) вийшли з нього, тоді ж незалежність здобув Оман (212,5 тис. кв. км, 2,5 млн. чол. на 2000 р.), залишки федерації перетворилися на Об'єднані Арабські Емірати (83 тис. кв. км, 2,4 млн. чол. на 2000 р.).

Поразка арабів у “шестиденній війні” призвела до кризи в керівництві ОВП. Ще наприкінці 1966 р. усередині ОВП стався конфлікт між Шукейрі та незадоволеними його авторитарними методами керівництва організацією. У 1968 р. було створено еміграційний палестинський парламент, а згодом сформовано Виконавчий комітет ОВП, очолений лідером найактивнішої організації "ФАТХ" Ясиром Арафатом. Організація нав'язала близькі стосунки з СРСР, який надавав їй велику матеріальну та військову допомогу.

Військова поразка арабів у війні 1967 р. спричинила зміни в тактиці палестинського руху опору. Усвідомивши неможливість прямої конфронтації з Ізраїлем, частина ОВП вирішила вдатися до терористичної діяльності як засобу тиску на окупаційний режим. 23 липня 1968 р. група з трьох бійців Народного фронту визволення Палестини (створений у жовтні 1967 р. на основі Руху арабських націоналістів), захопивши на аеродромі в Афінах Боїнг-707 ізраїльської авіакомпанії, змусила екіпаж перелетіти до Алжиру. Уряд Ізраїлю погодився обміняти 35 заручників та екіпаж на групу ув'язнених діячів палестинського руху опору. Поступки інспірували нові напади, і вже 26 грудня сталася нова спроба захоплення ізраїльського аеробуса. Цього разу Тель-Авів вирішив жорстко відреагувати й вислав до Бейрута спеціальний підрозділ командос на чолі з Аріелем Шароном. Висадившись із вертольотів у аеропорту ліванської столиці, 150 ізраїльтян упродовж півгодини висадили в повітря 13 цивільних літаків пасажирських авіаліній арабських країн і без втрат повернулися додому.