Сторінка
5

Близький Схід в останній третині ХХ ст.

Весною 1981 р. дислоковані вздовж шосе Бейрут-Дамаск сирійські війська увійшли до північно-східних районів країни й атакували розташовані там підрозділи християнської міліції. У кінці квітня, коли "Катаїб" опинився на межі поразки, президент П. Жмайєль звернувся за допомогою до ізраїльтян. З 28 квітня розпочалися ізраїльські авіанальоти на сирійські війська. У відповідь бійці палестинського руху опору стали регулярно обстрілювати ізраїльську територію. Використавши як привід напад невідомих на ізраїльського посла в Лондоні Шльому Аргова, Ізраїль розпочав 5 червня 1982 р. широкомасштабну військову операцію "Мир для Галілеї" проти базованих на території Лівану партизанів ОВП. Здійснивши масові авіанальоти на позиції сирійців та ОВП, ізраїльтяни захопили Сідон і стали швидко просуватися у напрямку до Бейрута. Сирійські війська взяли участь у боях з ізраїльтянами, проте зупинити їх наступ не змогли. Ізраїльська армія опанувала південні райони Лівану й, об'єднавшись з фалангістами, обложила західну мусульманську частину Бейрута. У серпні головні бойові дії зосередилися навколо Бейрута. Ізраїльтяни та фалангісти постійно обстрілювали мусульманську частину міста, перетворивши її врешті-решт у суцільні руїни.

У результаті тривалих переговорів 12 серпня палестинці погодилися на евакуацію своїх сил зі зброєю та спорядженням з оточеного Бейрута до Іраку, Сирії та Південного Ємену. Штаб-квартиру ОВП перенесено до Тунісу. У самому Лівані ситуація досягла критичної точки після вдалого замаху на християнського президента країни Башира Жмайєля 14 вересня 1982 р. та вчиненої у відповідь загонами християнської міліції різні 15-18 вересня в таборах палестинських біженців Сабра і Шатіла в Західному Бейруті. Обурене вбивством понад 2000 цивільних осіб, переважно жінок і дітей, міжнародне співтовариство відреагувало на події створенням сил із підтримання миру у Лівані, до складу яких увійшли підрозділи США, Британії, Італії та Франції. У жовтні ці сили висадилися в Бейруті, що відразу ж викликало незадоволення навіть серед поміркованих мусульманських лідерів. У результаті терористичних актів, учинених водіями-самогубцями, що таранили навантаженими вибухівкою автомобілями казарми та посольства західних країн, загинули 241 американець і понад 100 французів.

У травні 1983 р. ліванський уряд підписав з Ізраїлем угоду про створення на півдні країни 45-кілометрової буферної зони, яку спільно мали контролювати християнська міліція та ізраїльська армія. Розцінивши угоду як зраду загальноарабських інтересів, більшість сторін конфлікту відмовилася її визнати, а пізніше і сам Ліван відкликав свою згоду. У кінці 1984 р. з країни були виведені сил й ООН, і в наступні роки під впливом просирійських, проіранських та проізраїльських сил почалася дезінтеграція країни, що перетворилася на один великий театр воєнних дій.

3. Палестинське питання у 80-90-х рр. Створення Палестинської національної автономії.

Політика США на Близькому Сході викликала низку застережень із боку країн Західної Європи. Починаючи з 1979 р. спостерігалося певне розходження позицій країн Євроспільноти та США в питаннях, пов'язаних із можливими шляхами врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. Загалом, підтримавши Кемп-Девідську угоду, країни Західної Європи виступили з цілим рядом коментарів. Європейський план мирного врегулювання було висунуто в 1980 р. на зустрічі у Венеції ("Венеційська декларація"). Схваливши принципову концепцію, запропоновану США, — "мир в обмін за землю" — декларація ЄС додатково обумовлювала недопустимість одностороннього вирішення статусу Єрусалима Ізраїлем, незаконність спорудження єврейських поселень на західному березі Йордану й необхідність залучення ОВП як договірної сторони до процесу мирного врегулювання. Запропонований європейцями плай провалився через рішучу відмову Ізраїлю проводити переговори з представниками ОВП, котрих Тель-Авів розглядав як терористів. Непримиренна позиція Ізраїлю посилилася після перемоги на парламентських виборах консервативного партійного блоку "Лікуд". У липні 1980 р. кнесет прийняв резолюцію про статус Єрусалима, як єдиної неподільної столиці Ізраїлю, що означало інкорпорацію арабської дільниці міста. У грудні 1981 р. було анексовано Голанські висоти. Демонстрацією політики з позиції сили був і авіарейд 1981 р. ВПС Ізраїлю на Ірак, під час якого знищено ядерний дослідний центр.

За активного сприяння США 11 травня 1985 р. було укладено ізраїльсько-йорданську домовленість про графік та умови поетапних міждержавних переговорів з питання мирного врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. Передбачалося, що після офіційного визнання Йорданією Ізраїлю до переговорів буде підключено делегацію “внутрішньої” ОВП. Запропонований США "план Рейгана" полягав у створенні в асоціації з Йорданською державою Палестинської автономії, що територіально розмішалася б на західному березі Йордану та в секторі Гази. Початково план відкинули і ОВП, і Ізраїль, однак згодом розпочався період міждержавних консультацій, спрямованих на вироблення прийнятних для всіх сторін конфлікту умов порозуміння. Про підтримку “плану Рейгана” заявив президент Єгипту Хосні Мубарак. Активну участь у підготовці майбутніх переговорів брали прем'єр-міністр Італії Беніто Краксі та прем'єр Британії Маргарет Тетчер. Спільна йордано-палестинська делегація відвідала Париж і Лондон, де провела консультації. Успішний хід мирного процесу було перервано 1 жовтня 1985 р. авіанальотом ізраїльських літаків на штаб-квартиру ОВП у Тунісі. Наступною подією, котра доруйнувала надії на мирне врегулювання в регіоні стало захоплення палестинськими терористами італійського пасажирського судна "Акіле Лауро" в Середземному морі.

У грудні 1987 р. розпочалася “інтифада” — масове народне повстання палестинського населення Ізраїлю та окупованих територій. На заклик ОВП повстанці не використовували зброї, тому акції масової непокори, маніфестації та пікети отримали назву "війни каміння". Ізраїльтяни застосовували проти палестинців водомети, пластикові кулі, сльозоточивий газ, а в деяких випадках і вогнепальну зброю. До квітня 1988 р. у зіткненнях з армією та поліцією загинуло 278 осіб, а понад 7000 було поранено. Ізраїльські власті почали вдаватися до депортації найактивніших учасників "інтіфади", проте повністю придушити повстання не вдалося.

На надзвичайній сесії Національної ради Палестини, що відбулася в Алжирі 15 листопада 1988 р., було проголошено створення незалежної арабської держави Палестина. Ще через місяць без погодження з колегіальними органами палестинського керівництва Я.Арафат оголосив про внесення змін до Палестинської національної хартії в тій частині, що стосувалася невизнання права на існування єврейської держави в Палестині. Визнання ОВП права Ізраїлю на існування змусило США сприйняти ОВП законним учасником переговорів на Близькому Сході і відмовитися від запропонованого раніше "йорданського" вирішення палестинської проблеми.