Сторінка
4

Близький Схід в останній третині ХХ ст.

Користуючись бездіяльністю єгиптян, які, форсувавши канал, припинили розгортання наступу, Ізраїль зміг зосередити на півночі країни значні танкові сили й контратакувати сирійців. Підтримані авіацією ізраїльські танки прорвали сирійський фронт і вийшли на оперативний простір. 14 жовтня, коли ізраїльтяни знаходилися на відстані 35 кілометрів від Дамаска, розпочався єгипетський наступ на Синаї. Арабам вдалося прорвати ізраїльську оборону, але в запалі бою єгипетські танки вийшли за межі дії своєї ППО і потрапили під удар ізраїльської авіації. У величезній танково-повітряній битві 14 жовтня єгиптяни втратили 264 броньовані машини. Наступного дня ізраїльтяни атакували знекровлені єгипетські підрозділи і навіть форсували в кількох ділянках Суецький канал. До 20 жовтня ситуація стабілізувалася, причому як над єгипетськими військами на східному, так і над ізраїльськими підрозділами на західному берегах каналу нависла загроза оточення.

Уночі з 21 на 22 жовтня Рада Безпеки прийняла резолюцію № 338, за якою сторонам пропонувалося припинити вогонь протягом 12 годин і розпочати мирні переговори в Женеві. 24 жовтня бойові дії на Синаї та Голанських висотах закінчилися, 11 листопада 1973 р. на 101-му кілометрі шосе Каїр-Суец представники Єгипту та Ізраїлю підписали угоду про перемир'я. Війна закінчилася внічию, оскільки арабам не вдалося повернути окуповані Ізраїлем землі. Разом з тим було розвіяно міф про непереможність ізраїльської армії та нездатність арабів їй протистояти. Виявляючи солідарність з Сирією та Єгиптом, нафтовидобувні країни регіону, представлені в Організації країн експортерів нафти, з ініціативи Абу-Дабі прийняли рішення припинити продаж нафти США та іншим країнам Заходу. Ці події призвели до світової енергетичної кризи 1973-1974 рр. та суттєвого погіршення міжнародної ситуації Ізраїлю. Зростання впливу арабських держав у ООН спричинило посилення ізоляції Тель-Авіва з боку країн “третього світу”, а також визнання Загальною асамблеєю ООН у 1974 р. ОВП повноважним представником арабського народу Палестини.

Змушені зважати на загрозливі наслідки нафтового ембарго, США приклали максимум зусиль для припинення конфлікту. За особистим посередництвом держсекретаря США Генрі Кіссінджера 18 січня 1974 р. мирну угоду з Ізраїлем уклав Єгипет, а 30 травня — Сирія. Угоди передбачали виведення ізраїльських військ з частини окупованих територій та введення на Синай військ ООН. Палестинці з осудом поставилися до цих угод і здійснили низку терористичних актів, які мали б зірвати переговори. Під тиском США в серпні 1975 р. Ізраїль передав Єгипту наступну частину окупованого Синаю, а також нафтове родовище Абу-Рудайс.

Процес зближення позицій Єгипту та Ізраїлю був започаткований у листопаді 1977 р. демонстративною поїздкою А.Садата до окупованого ізраїльтянами Єрусалима. Більша частина арабського світу зустріла цей крок з осудом, але єгипетський президент вирішив позбавити свою країну, за висловом одного американського публіциста, "обтяжливого обов'язку вендети, який висячи гирею на нозі Єгипту не дозволяв йому увійти в коло цивілізованих держав".

У вересні 1978 р. президент США Джиммі Картер організував зустріч президента Єгипту А. Садата та прем'єр-міністра Ізраїлю М.Бегіна в заміській літній президентській резиденції в Кемп-Девіді. У результаті складних і тривалих переговорів сторонам конфлікту вдалося досягнути порозуміння. Лідери країн підписали два документи. Згідно з першим, Єгипет та Ізраїль укладали мирну угоду. Другий — стосувався майбутнього устрою Західного берега Йордану, на якому Ізраїль протягом п'яти років зобов'язувався створити палестинську автономію. Однак, повернувшись до Тель-Авіва й виступаючи у кнесеті М. Бегін заявив, що Ізраїль ніколи не допустить до створення палестинської держави. Підписання широкомасштабної угоди мало відбутися 18 грудня 1978 р., але, через демонстративне ігнорування Ізраїлем зобов'язань щодо палестинської автономії та оголошені плани розширення єврейських поселень на окупованих землях, відбулося лише 25 березня 1979 р. у Вашингтоні.

Угоду скріпив своїм підписом Дж.Картер. Ізраїль повертав окуповані у 1967 р. єгипетські території взамін за дипломатичне визнання. Наступні ізраїльсько-єгипетські переговори з палестинського питання швидко зайшли в глухий кут. Ізраїль так і не виконав узятих на себе пунктів угоди, що стосувалися Палестини. Всі арабські країни, включно з Саудівською Аравією та іншими "помірковано" налаштованими до Заходу режимами, засудили Кемп-Девідську угоду. Уже 1 квітня 1979 р. на Багдадській конференції міністрів іноземних справ та міністрів економіки арабських країн прийнято рішення про розрив дипломатичних стосунків між арабськими країнами та Єгиптом і його економічний бойкот. Для підтримки Єгипту США запропонували А. Садату програми матеріальної допомоги. Низка організацій мусульманських фундаменталістів винесли смертний вирок А. Садату. У результаті замаху, здійсненого 6 жовтня 1981 р. лід час військового параду, присвяченого річниці початку "війни Рамадану", президент Єгипту був убитий.

2. Громадянська війна та ізраїльська агресія 1982 р. у Лівані.

У середині 70-х рр. поглибилася ліванська криза. Головними політичними силами країни на той час були християнський Ліванський фронт, у якому провідну роль відігравала партія "Катаїб" ("Фаланга") та союз кільканадцяти мусульманських організацій під назвою Ліванський національний рух. Значними впливами користувалися ОВП, підтримувана Іраном група "Хезболла" та просирійський рух "Амаль". Заселені друзами гірські райони Лівану контролювала Прогресивно-соціалістична партія. У квітні 1975 р. в країні почалася громадянська війна між християнами та мусульманами. Згодом ситуація ще більше ускладнилася внаслідок уведення на територію долини Бекаа за рішенням зібрання ЛАД у Ер-Ріяді сирійських військ в 1976 р. Додатковим дестабілізуючим чинником стала каральна акція Ізраїлю проти баз ОВП у прикордонній смузі в березні 1978 р. У відповідь на чергові терористичні акти палестинців ізраїльська армія провела широкомасштабну військову операцію, в ході якої було знищено 200 партизанів, причому загинуло понад 1000 мирних жителів і ще 200 тис. мешканців південного Лівану змушені були покинути свої домівки. До 13 червня 1978 р. ізраїльські війська виведено, однак, позиції було передано не силам ООН, а підрозділам вороже налаштованої щодо ОВП ліванської християнської міліції.