Сторінка
1

Російське військо в суспільно-політичному житті Росії кінця ХVІІ – сер. ХVІІІ ст.

На початку ХХІ століття в нашій країні відбуваються процеси, які цілком можуть бути віднесені до революційних. В активний рух за створення правової демократичної держави, яка б забезпечила нашому народові пристойні умови життя і єднання з Європою. В таких умовах зростає інтерес до інтеграційних процесів і політичних перетворень в минулому, а також до ролі в них окремих суспільних прошарків і груп.

У вивченні суспільно-політичного життя минулого однією з таких проблем є участь війська в суспільно-політичному розвитку Росії в кінці ХVІІ ст., яка досить по-різному характеризується в літературі. Намагання більш глибоко розібратися в цій проблемі з тим, щоб підвищити рівень викладання цих питань у школі і зумовлений вибір теми роботи.

Необхідно висвітлити такі завдання:

- розглянути участь російського війська в боротьбі за владу в кінці ХVІІ середини ХVІІІ ст.;

- показати вплив військових реформ Петра І на посилення його абсолютистського правління;

- визначити (вплив) військової організації на формування бюрократичного централізованого апарату Російської держави;

- висвітлити участь російського війська в двірцевих переворотах середини ХVІІІ ст.

Хронологічні межі охоплюють період від кінця ХVІІ ст. коли військо починає активно втручатися в суспільно-політичне життя Росії і до останнього двірцевого перевороту ХVІІІ ст. 1762 р.

Під час роботи над темою автор підходить до розв’язання завдань дослідження користуючись принципами об’єктивізму, історизму, а також методами порівняльного аналізу, синтезу і узагальнення отриманих даних. Використовуючи проблемно-хронологічний підхід у викладі матеріалу з урахуванням багатьох явищ суспільно-політичного та військово-стратегічного становища Росії в той час.

Розглядаючи історіографію даної проблеми можна сказати, що значна частина історичної літератури присвячена Росії кінця ХVІІ середини ХVІІІ ст. І особливо Петру І, його реформам, абсолютиському правлінню і бурхливим подіям двірцевих переворотів. Та дореволюційні (дворянські) історики розглядали проблеми пов’язані з даним періодом, як визначальні для подальшого ро0звитку Росії. А після революції 1917 року ці проблеми дещо відійшли на другий план, хоча і в радянській історіографії петровська епоха вважається одним з найважливіших періодів розвитку країни. Разом з цим в практично всій літературі що стосується даного періоду прослідковується тенденція акцентування авторами уваги на роль армії як інструменту внутрішньої політик, опори абсолютизму.

Так розглядаючи “Истоию России з древнейших времен” і інші твори С.М.Соловйова можна сказати, що він характеризує даний період як час жорстокої боротьби між двома діаметрально протилежними принципами державного управління і розглядає реформи, зокрема військові, як радикальне нововведення, велику революцію, перехід з однієї епохи в історії народу в іншу. Він вважав, що реформи були необхідністю і розглядає їх як зміни національні.

Заходи Петра І і його наступників даний автор вважає наперед запланованими і послідовно впровадженими в життя. На думку С.М. Соловйова зустріч з європейською цивілізацією в галузі армії і іншого була неминучим явищем на шляху розвитку російського народу. Вона стала переходом від “життя за почуттями до життя за розумом”. Але С.М. Соловйов, скоріш за все, розглядав “європеїзацію” не як саму ціль, а як засіб для посилення абсолютизму і покращення економіки. Як і інші представники “державницької” чи “юридичної” школи С.М. Соловйов бачив в державі вирішальний фактор в історії Розвитку Росіє, а роль війська визначається в нього як захисник абсолютистської держави [65,66,29,30,69]

Дещо відмінні погляди на розвиток Росії даного часу зустрічаються в працях С.Ф.Платонова, В.О.Ключевського [67,68,42,43]. Вони відстоюють ідею існування зв’язків між реформами Петра І, посиленням державного абсолютизму і розвитком Росії в попередні роки. На думку цих вчених і більшості їх послідовників, якщо у реформах Петра В і було щось “Революційне” то це насильство і безжальність його методів. Разом з цим на відміну від С.М. Соловйова ці автори відстоюють тезу про очевидну безплановість як нововведень Петра І так і його послідовників. На їхню думку всі перетворення були спричинені певними причинами, як от війною в петровський час чи боротьбою за трон в епоху двірцевих переворотів. В.О.Ключевський заперечує, що Петро І вже в ранній період свого життя усвідомлював себе покликаним змінити Росію. Він стверджує, що лише в останні десятиліття царювання він почав усвідомлювати, що створив щось нове, разом з ним і його внутрішня політика почала втрачати риси необґрунтованості і непослідовності. За В.Ключевським реформи мають різну степінь важливості. На його думку військова реформа була основним і визначальним моментом реформаторської діяльності Петра І, яка зробила військо основною опорою абсолютизму. А всі інші реформи являлися або її наслідками, або передумовами. А по смерті Петра І його наступники на думку вченого основну увагу приділяли боротьбі за владу а не благоустрою держави.

М.М.Богословський, М.М. Покровський, на відміну від В.О. Ключевського уявляли реформи Петра І і наступні події як радикальний і повний розрив з минулим [12,61].

Загалом ці і інші дореволюційні автори дотримуються спільної думки щодо великої позитивності петровських перетворень і значного впливу військової організації.

Радянська історіографія висунула дещо відмінну систему поглядів щодо участі війська в суспільно-політичному житті Росії кінця ХVІІ середини ХVІІІ ст. В більшості радянських праць присвячених цій темі проглядається дати її свою характеристику. Вони приділяють особливу увагу економічним і соціальним перетворенням, а також розглядають наявні питання через призму класової боротьби та формаційного підходу, застосовуючи принцип історичного матеріалізму, з частим використанням догматизму, шаблонності та цитатництва.

Незважаючи на зусилля ідеології в радянській історіографії розглядались дискусії стосовно ключових питань щодо утвердження абсолютизму Росії, його генезису.

Так А.Я.Аврех, М.І. Павлеко, М.П. Павлова – Симлованська, А.П. Чистодзвонов, А.Л. Шапіто виходять з того, що в основі російського абсолютизму лежали лише ті фактори, що базувались на кріпосницьких тенденціях в соціально-економічному і політичному житті країни. Як в період генезису абсолютизму, так і на подальших етапах розвитку [5,54,55,69,72].

На думку А.Я. Сахарова говорячи про становлення абсолютизму в Росії, вищезгадані вчені, практично відмежовуються від думки про те, в Росії, в широкому історичному відношенні, були присутні ті закономірності переходу до абсолютизму, що і в інших європейських країнах, в яких лежав процес генезису капіталізму [5, с.64].