Сторінка
5

Аспекти дослідження особливостей дидактичних ігор у розвитку особистості учнів

Психологами встановлено, що в дидактичних іграх насамперед розвивається уява, увага і образне мислення дітей. Крім того, розвиток уяви є дуже важливим сам по собі, адже без нього неможлива навіть найпростіша людська діяльність.

Великий вплив має використання дидактичних ігор на розвиток у дітей здатності самостійно взаємодіяти з іншими людьми. Відтворюючи в грі взаємини дорослих, дитина освоює правила і способи спілкування, здобуває досвід взаєморозуміння, учиться пояснювати свої дії і наміри, координувати їх з іншими дітьми.

В молодших класах вчителеві доводиться прикладати значних зусиль для підтримання мотивації та інтересу учнів, тому що у багатьох дітей відсутні широкі пізнавальні інтереси та зацікавленість у розширенні своїх знань. На початковому етапі необхідно обирати такі прийоми навчання, які активізують ініціативу учнів, спонукають учнів до спілкування, бо спілкування з однолітками – невід’ємна частина життя дітей. Групова діяльність впливає на особистість дитини, і дидактична гра надає широкі можливості для активізації навчального процесу. Ефективність навчання тут обумовлена в першу чергу вибухом мотивації, підвищенням інтересу до предмета, адже ігрова ситуація являє собою відтворення її учасниками реальної практичної діяльності людей, створює умови реального спілкування.

Правильно організована дидактична гра на уроці – зовсім не порожнє заняття, вона не тільки доставляє максимум задоволення дитині, але є могутнім засобом її розвитку, засобом формування повноцінної особистості. Самостійна навчальна діяльність учнів при участі в дидактичних іграх сприяє підвищенню рівня навичок і знань, активізує творче мислення учнів та резерви їхньої пам’яті, розвиває інтерес до мови, виховує вміння працювати.

Історія розвитку ігрової діяльності в педагогіці

Явище гри здавна привертало увагу вчених-філософів, психологів, педагогів, мистецтвознавців, методистів тощо. Можливо, така різногалузевість вивчення призвела до того, що сьогодні єдиного визначення гри ми не знаходимо, оскільки його наявність мала б свідчити про розуміння природи цього явища, а саме це і є в наш час основною проблемою для вчених, які досліджують феномен гри.

У глибоку давнину дитячі ігри виникли як стихійне наслідування дій дорослих. В ігрових вправах і змаганнях підростаюче покоління готувалося до праці, полювання, війни, дотримання норм поведінки, тобто гра мала важливі соціальні функції.

Гра практично з перших моментів свого виникнення виступає як форма навчання, як первинна школа відтворення реальних практичних ситуацій з метою їх освоєння. Ще в древніх Афінах (VI-IV століття до н. е.) пафос практики організованого виховання та навчання проймав принцип змагання (агоністікі). Діти, підлітки, юнаки постійно змагалися в гімнастиці, танцях, музиці, словесних суперечках, самоутверджуючись і відточуючи свої найкращі якості. Тоді ж зародилися військові ігри - маневри, штабні навчання, розігрування "боїв". У Х столітті у школах серед методів навчання також популярні були змагання школярів, зокрема, в риториці. Рутинне навчання виглядало так: вчитель читав, давав зразки тлумачення, відповідав на питання, організовував дискусії. Учні вчилися цитувати на пам'ять, робити переказ, коментар, опис (екфрази), імпровізації (Схедій). …

З давніх-давен в Україні будь-які зібрання дітей супроводжувалися ігровою діяльністю. Змагалися у стрільбі з луків, метанні сніжок, катанні на санчатах, лижах, ковзанах. Народна виховна мудрість емпірично передбачала розв’язання важливих технологічних завдань формування особистості дитини. Зокрема засобами народної гри виводили маленьку людину з її реального побутового повсякденного життя, запобігали складанню стереотипів сумніву і недовіри до своїх сил. Через гру дитині надавалася змога заявити оточенню про свій позитивний потенціал. Саме у грі вправи активізували рухливість, розвивали процеси мислення, викликали в неї позитивні емоції

Ще давньогрецькі натурфілософи (Арістотель, Сократ) обґрунтували значення активного і самостійного оволодіння дитиною знаннями, яке відбувається у процесі гри. Платон першим почав розглядати дитячі ігри як засіб підвищення ефективності навчання, пізнавальної активності учнів, формування у них соціальних якостей і бажання систематично трудитися.

На ранніх етапах становлення суспільства грою у дітей вважався процес наслідування дорослих. З розвитком науки й прогресу виникла необхідність у серйозному навчанні та вихованні підростаючого покоління, а також з’явилися складні соціальні відносини між людьми, а відтак змінилися роль і сутність ігрової діяльності.

З розвитком людства, нагромадженням знань, засобів матеріальної і духовної культури, прискоренням темпів життя гра поступово втрачала свою навчальну функцію. Універсальний засіб народної педагогіки, вона починає вважатися «легковажним» заняттям, стає переважно привілеєм дітей із заможних класів, обслуговує лише дозвілля. У школі, з її традиційним бажанням уникати будь-якої стихійності, з поглядами на учня як на слухняного виконавця, досить тривалий час для гри не було місця.

У XVI-XVII століттях Ян Амос Каменський (1592-1670) пропонував усі "школи-каторги", "школи-майстерні" перетворити в місця ігор. Будь-яка школа, на його думку, може стати універсальною грою і треба все здійснювати в іграх і змаганні, узгоджуючи їх з віком у школі дитинства, отроцтва, юності і т.ін. Дж. Локк рекомендував використовувати ігрові форми навчання. Ж.-Ж. Руссо, ставлячи завдання громадянського виховання людини, пропонував програму педагогічних заходів: суспільно корисна праця, спільні ігри, свята. Як педагогічне явище гру одним з перших класифікував Ф. Фребеля, теорія гри була основою його педагогічної теорії. Помітивши дидактичність гри, він довів, що гра здатна вирішувати завдання навчання дитини, давати йому уявлення про форму, колір, величиною, допомагати оволодівати культурою руху. Подальший розвиток ігрових форм навчання та їх вивчення показало, що за допомогою гри вирішуються практично всі педагогічні завдання

У Західній Європі в епоху Відродження і реформації до використання принципів ігрового навчання закликали Т. Компанелла і Ф. Рабле. Вони хотіли, щоб діти без праці і як би граючи, знайомилися з усіма науками.

Філософське поняття такого явища як "гра" було ґрунтовно досліджено голландським ученим Й. Гейзінгом. Він припускав, що гра виникла раніше, ніж культура, оскільки наявність культури можлива лише у людському суспільстві, а тварини зовсім не чекали людину, яка навчила б їх гратися. Окрім того, дослідник указував на те, що всі відомі концепції гри орієнтуються на один із основних філософських напрямів – ідеалізм чи матеріалізм. Ідеалісти вважали, що гра – це породження душі, яке сприяє розвитку і прояву піднесеності особистості. Матеріалісти розглядали гру як своєрідну репетицію трудових стосунків і суспільних відносин. З останньої треті XIX століття з’являються перші научні теорії гри.

Гра починає розглядуватися як важливий засіб формування та тренування навичок, необхідних для психофізичного та особистого розвитку, як первинна форма залучення людини до соціуму, а також як один із засобів формування здібностей до навчання та виховання почуття відповідальності за свои вчинки та за свою групу. Одним з перших дослідників, який виголосив подібні погляди на гру, був К.Гросс. З початку XX століття інтерес до вивчення гри виникає з новою силою. Дослідники (У. Макдауголл, Г. Мерфі, Ф.Я. Бентендейх) проголосили тезис, що гра – це "певний соціальный інстинкт", притаманний кожній людині. Найбільшою популярністю користується теорія гри як самовираження (Ж.Пиаже). Вважається, що гра прикрашає життя, доповнює його, життєво необхідна кожній людині. Відомий радянський психолог А.Н.Леонтьев вважав гру првідною діяльністю дошкільного періоду, завдяки оволодінню та виконанню якої формуються центральні психологічні новоутворення та відбувається підготовка до інших видів діяльности.