Сторінка
1
Сучасні процеси державотворення та національного відродження в Україні, інтеграція нашої держави до європейського та світового співтовариства потребують посилення уваги суспільства до освіти, зокрема історичної. На цей предмет покладаються важливі завдання, пов’язані зі створенням умов для успішної соціалізації та самореалізації особистості в інформаційному суспільстві, формуванням критичного мислення, набуттям молоддю важливих життєвих орієнтирів і компетентностей.
У контексті цих завдань необхідним є застосування в шкільній історичній освіті України найкращих досягнень теорії і методики навчання історії, використання всього освітнього потенціалу, нагромадженого нею в процесі розвитку. Звернення до досвіду викладання історії у вітчизняній школі попередніх років сьогодні є особливо важливим, оскільки оновлення історичної освіти потребує дослідження її розвитку як цілісного явища, формування всіх її компонентів і чинників, що обумовлювали ці процеси. Тільки системний аналіз розвитку шкільної історичної освіти, до складу якої входять і методи навчання, може дати можливість виділити ті її елементи, які доцільно застосовувати в сучасних умовах, побачити можливі шляхи запровадження цього досвіду в сучасну практику навчання історії. Переосмислення феномена розвитку методів навчання XVIII - XX ст. з позицій сьогодення сприятиме не тільки заповненню певної інформаційної порожнечі, а й розробці новітніх моделей і технологій навчання історії. Крім того, таке дослідження є важливим з точки зору поступового відтворення цілісної картини вітчизняного історико-методичного процесу.
Період XVIII - XX ст. в історії школи пов’язаний зі жвавим, хоча і не постійним, розвитком системи освіти, піднесенням рівня викладання історії, започаткуванням сталого змісту історичних курсів, формуванням певної системи методів і засобів навчання. Однак, до останнього часу він залишається відносно малодослідженим в історико-методичній науці. Зокрема за радянських часів, у зв’язку з ідеологічними перешкодами, методика цього періоду майже не вивчалась, оскільки вважалося, що осмислення тогочасного методичного досвіду є недоцільним у контексті побудови радянської історичної освіти на принципово нових засадах. Проте зрозуміло, що поступальний розвиток національної системи шкільної історичної освіти сьогодні вже неможливий без свідомого ставлення до традицій українського шкільництва.
Із встановленням радянської влади методика навчання історії розвивалася на ґрунті нових соціально-економічних і політичних перетворень, відмовляючись від досвіду попередніх періодів. Практично всі надбання Російської імперії в галузі методології були стерті, а видатні педагоги викреслені.
Ступінь дослідженості проблеми. Проблема ґенези навчання історії є достатньо складною. Вона знаходилася в центрі уваги педагогів та методистів у різні періоди розвитку як вітчизняної, так і зарубіжної школи.
Історіографічний аналіз проблеми показує, що на необхідність застосування на уроках історії таких форм і методів навчання, які б сприяли розвитку навичок самостійного оволодіння знаннями, вказували в своїх працях ще в кінці XVIII - XIX ст. методисти В.Бузескул, М.Карєєв, М.Стасюлевич та ін. Більш глибоке вивчення питань застосування різних форм навчання у структурі уроку історії припадає на початок ХХ ст. Їх висвітленню присвячено праці П.Виноградова, Б.Влахопулова, А.Гартвіга, М.Коваленського, Л.Кругликова-Гречаного, Я.Кулжинського, Н.Покотило, М.Рожкова, В.Уланова. Ці вчені дали вичерпну характеристику форм та методів навчання історії, які використовувались на той час у вітчизняній школі.
Кардинально нові підходи до організації всього навчального процесу і викладання історії у школі зокрема було викладено у методичному доробку дидактів 20-х рр. ХХ століття Н.Блонського, Б.Всесвятського, Н.Гейніке, Ф.Гофмана, А.Пінкевича, М.Пістрака, О.Рівіна, Я.Ряппо, К.Сивкова, С.Сингалевича, В.Стратена, Ф.Черняхіського, М.Шохора та ін., які за умов упровадження студійної системи, комплексного навчання та інших альтернативних класно-урочній системі навчальних моделей, детально аналізували їх переваги та недоліки, аргументували необхідність застосування принципово нових форм навчання історії у тогочасній загальноосвітній школі.
Цікавими для предмета нашого дослідження були праці українських методистів В.Гур’янова, М.Зарецького, А.Кулінича, А.Петрова, Я.Рєзніка, В.Соколова та ін. з питань повернення в середині 30-х рр. ХХ ст. до уроку як основної форми навчання історії та поєднання різних форм навчальної діяльності учнів у його межах.
Серед праць радянського періоду важливими для нашого дослідження були розробки видатних методистів 50 - 80 років ХХ ст. А.Андрієвської, О.Вагіна, П.Гори, В.Карцова, П.Лейбенгруба, О.Стражева та ін., у яких ґрунтовно розглянуті теоретичні основи класифікації методів навчання історії, методика їх застосування залежно від завдань уроку, питання ефективності різних методів та ін. Однак, ці автори, звертаючись для обґрунтування своїх положень до досвіду педагогів і методистів початку ХХ ст., спеціально не розглядали історико-методичні аспекти.
Серед сучасних методистів найзмістовніше методи навчання досліджені в Україні О.Пометун, у Росії - М.Студенікіним. У працях цих науковців досить ґрунтовно схарактеризовано стан шкільної історичної освіти, зокрема й методи та методичні прийоми викладання історії у вітчизняних школах.
Безумовно важливими для вивчення нашої теми є й дослідження, що відбивають сучасні підходи до методики навчання історії К.Баханова, А.Булди, Т.Мацейків, О.Пометун, О.Удода, Г.Фреймана, Т.Чубукової та ін. Проведенню порівняльного аналізу методів навчання історії сьогодні і в минулому сприяло знайомство з дослідженнями теорії і практики викладання історії в сучасних школах у дослідженнях В.Власова, Ю.Малієнко, Г.Сєрової та ін. Проте і ці праці лише частково торкаються розвитку методів навчання історії попередніх періодів.
З історико-педагогічної точки зору методи навчання початку ХХ ст. досліджувалися за радянських часів дидактами А.Алексюком, С.Єгоровим, Б.Єсиповим та ін., хоча методи навчання другої половини ХІХ ст. в цих працях спеціально не висвітлювались. Організацію навчального процесу в гімназіях та університетах ґрунтовно досліджував у 1950-ті роки Ш.Ганелін, але на методах навчання історії він не зосереджувався.
Хронологічні межі дослідження. Як нижня межа нашого дослідження нами прийнятий початок 20-х рр. XVIII ст., коли вперше почалось викладання історії. Верхньою межею дослідження вважаємо І половину ХХ ст., коли відбулись останні зміни та спроби реформ в радянській історичній освіті перед початком періоду визвольних змагань українського народу.
Об’єкт дослідження –розвиток історичної освіти.
Предмет дослідження – становлення та розвиток методики навчання історії в визначений період.
Мета дослідження - здійснити конструктивно-критичний аналіз методів навчання історії як цілісного історико-методичного феномена.
Відповідно до поставленої мети визначено такі завдання дослідження: