Сторінка
7

Становлення та розвиток методики викладання історії

М.М. Стасюлевич писав: «В учня своєму вихователь повинен бачити не майбутнього історика, а лише людину, що користується плодами історичної розробки для свого морального і розумового вдосконалення ». Виходячи з таких позицій, найвисокішим і сильним почуттям він вважав патріотизм, суть якого розумів як любов до Батьківщини, здатність до самопожертви, підпорядкування своїх особистих інтересів інтересам народу.

Автором першої російської методики навчання історії за глибиною і науковості викладу можна вважати Я. Г. Гуревича, що опублікував в 1877 р. в «Педагогічному збірнику» ґрунтовну працю під назвою «Досвід методики історії». Я.Г. Гуревич значну увагу приділив елементарному навчання історії. Ще в 1871 р. він писав, що мета елементарного курсу - порушити свідомий інтерес до доступним дитячому розуміння явищ народного життя. Курс рекомендувалося побудувати так, щоб познайомити учнів головним чином з історією Вітчизни, вивчаючи найбільш яскраві особистості і пов'язані з ними події. Після цього рекомендувалося звертатися до головних явищ загальної історії .

Вивчення основних періодів і подій, а також «головних історичних народів» тривало на старшому ступені в систематичному курсі. Його завдання полягало в тому, щоб краще зміцнити у свідомості учнів отримані ними відомості, виявити внутрішній зв'язок відомих їм фактів і явищ. З загальної історії пропонувалося брати лише ті сторони життя народів, які виявилися найбільш повно, яскраво й самобутньо, наприклад: в історії Франції - розвиток монархічної влади, Англії - представницьких установ, Польщі - шляхетства. Такий підхід повинен був сприяти розумовому і моральному розвитку учнів.

У 1881 р. була переведена та опублікована «Методика історії» німецького педагога Г. Дістервега. Автор піднімав питання про істинність наукового знання, заповідаючи при навчанні історії не прагнути ні до чого, тільки правди, чи буде вона приємна чи неприємна, чи буде збігатися з поглядами релігійної, політичної партії чи ні. Метою викладання він вважав лише знання і викладання історії вітчизняної. Він був противником штучного насаджуваного патріотизму, вважаючи, що немає потреби «співати про любов до Батьківщини», оскільки готовність сприяти щастю і свободи рідної землі повинна витікати з «внутрішнього непереборного почуття».

Ідеї Дістервега були розвинуті в методиці німецького педагога Крігера. Його книга була перекладена, значно доповнена і перероблена методистами І. Виноградовим і А. Нікольським і надруковано під прізвищами цих авторів - «Методика історії за Крігером». Автори вважали, що ця наука повинна займати центральне місце в народній школі. Вони пропонували ввести в практику навчання нові методи.

Так, біографічний метод допускав «опис» видатних особистостей і за допомогою цього - вивчення певних фактів та подій; колективно - категоричний метод був пов'язаний з групованням історичного матеріалу з основних ідей чи проблем з урахуванням знаменних дат календаря. У зв'язку з пам'ятними датами і створювалися цікаві й доступні дітям оповідання, що вивчалися, в дні цих дат. Метод реальний, або хрестоматичний, ґрунтувався на читанні і обговоренні першоджерел з хрестоматій з метою познайомити учнів з «духом», що вивчається, епохи, життям народу. Існували також «прогресивний і регресивний» методи. Прогресивний метод полягав у вивченні подій у хронологічній послідовності починаючи з давніх-давен. При використанні регресивного методу події починали вивчати з сучасності, поступово заглиблюючись у минуле вітчизняної історії. Надалі цей метод застосовувався лише при повторенні.

Особливе значення методисти XX ст. приділяли вивченню рідної історії. У книзі «Про викладання вітчизняної історії» А. В. Добринін відзначав, що метою її вивчення, окрім знань та розвитку розумових здібностей, має стати пробудження в учнів любові до Батьківщини, поваги до великих людей, патріотів, які працювали в різний час на користь своєї держави. Виклад історії має бути глибоко осмисленим і пов'язаним в подачі фактів. Треба уникати загальних і абстрактних суджень.

Треба також згадати одного з найбільш видатних істориків України був В. Б. Антоновича. Із своїх учнів Антонович створив Київську школу істориків, які пильно вивчали документи, через що цю школу часто називають документальною. До неї належали М. С Грушевський, Д. І. Багалій, М. В. Довнар-Запольський, В. Г. Ляскоронський, О. С Грушевський, О. М. Андріашев, І. А. Линниченко, В. Ю. Данилевич, М. Ф. Біляшевський та ін. Зокрема, учні Антоновича всебічно дослідили історію руських, зокрема південно-руських, українських князівств у період феодальної роздробленості, через що школу Антоновича називають «обласниками».

В 1891 р. вийшла книга С. Ламовицького «Шкільний метод і його ставлення до навчального предмета історії». На думку автора, історичний зміст «вивчається не заради його самого, це не є мета, а засіб за допомогою якою потрібно проводити виховний вплив на учнів». Вчений дорікав сучасній школі за спрощену передачу вчителем готових знань, коли майже немає ніякої напруги для учнів. Як вважав С. Ламовицкий, проблема полягає в тому, «як посильно доторкнутись до думок учнів, викликати в головах процес інтенсивної діяльності».

Один із шляхів активізації пізнання С. Ламовицкий бачив у евристичному навчанні, коли вчитель прагне «примусити учнів самих дійти до відомого поняття, судження та умовиводів». При цьому роль вчителя полягає не в повідомленні готових знань, а в проведенні бесіди з таких питань, які направляли б думки учнів до самостійного відшукування вже відомої істини. Евристичне навчання особливо доцільне, коли вирішуються завдання трансформації однорідних уявлень в поняття, знаходження тих відомостей, які випливають з порівняння вже наявних уявлень і понять ».

Помітний внесок у розробку методичних проблем вніс М.І. Карєєв - член-кореспондент Краківської та Російської академій наук, почесний член Академії наук СРСР. Він відомий як автор не тільки підручників із загальної історії, але й циклу статей про викладання історії, ряду методичних посібників. У 1900 р. в Санкт-Петербурзі вийшли його «Нотатки про викладання історії в середній школі». У цій книзі вчений розглядає такі важливі питання методики, як роль підручника в шкільному навчанні, відбір матеріалу, вимоги до його викладу, робота з книгою в класі.

Найбільший фахівець з загальної історії прийшов до висновку, що вітчизняну історію необхідно виділити в окремий курс, у зв'язку з цим треба вивчати відомості з історії інших народів. Причому всесвітня історія повинна бути не сумою історій окремих народів, а «зображенням» всесвітньо-історичного процесу. Детально слід розкривати лише історії народів, які важливі з всесвітньо-історичної точки зору і можуть впливати різними мірами на розвиток самої Російської імперії.

Розвиток методики навчання історії на початку XX ст.

Педагоги початку XX ст. прагнули до такої побудови уроку, яка стимулювала б самостійну пізнавальну діяльність учнів, формувала в них потребу в знаннях. Одні бачили цей шлях у вивченні наочності, інші - в роботі учнів над доповідями і рефератами, треті - у використанні історичних джерел. Деякі ж взагалі віддавали перевагу трудовому методу навчання.