Сторінка
12

Становлення та розвиток методики викладання історії

У курсах загальної історії значне місце зайняли сюжети, які дозволяють знайомити учнів з достовірними фактами, що показують слов'ян як народ не тільки численний і сильний, а й висококультурний. У програмах розкривалися принципові відмінності між війнами загарбницькими, несправедливими і війнами визвольними, справедливими.

Важливим напрямком в роботі вчених-істориків з надання допомоги школі у вдосконаленні історичної освіти, підвищенні його ефективності виховної була підготовка навчальних програм, методичних посібників і листів.

У посібниках містилися рекомендації, які допомагали вчителю на основі вивчення програмного матеріалу підводити учнів до усвідомленого розуміння закономірності перемоги над фашизмом. З цією метою особливо виділялися теми про визвольні війни народів СРСР та інших країн, про міжнародні відносини, про військові доблесті наших солдатів і мистецтво його славних полководців, утворення СРСР, а також теми, безпосередньо пов'язані з героїчною боротьбою радянського народу з гітлерівськими ордами. Зокрема, в темі «Вітчизняна війна 1812 р.» рекомендувалося відвести більше місце питань створення і дії народних ополчень, партизанській війні. Одночасно вчителя застерігали від суто зовнішнього, механічного зіставлення минулого й сучасності. Вказувалося, що в історії Вітчизняної війни 1812 р. є певна паралель з Великою Вітчизняною війною - народний характер боротьби, проте тепер він відрізнявся новим соціально-політичним змістом.

Підмогою вчителям історії служили публікації документів Великої Вітчизняної війни, статей про героїчні дії Червоної Армії, консультацій військово-патріотичного характеру. У 1942 р. «Історичний журнал» (№ 3-4) опублікував статті В. Авдіева (історія cтародавнього світу), Є. Космінського (історія cередніх віків), А. Єфімова (історія нового часу), в яких автори чітко виділили провідні напрямки перебудови викладання історії в умовах воєнного часу.

Істотну методичну допомогу учительству надавали наукові співробітники НДІ шкіл Наркомосу РРФСР, працівники кабінетів історії Інститутів удосконалення вчителів, органи народної освіти. У багатьох краях і областях країни випускалися брошури, інструктивно-методичні листи про викладання історії, що містять рекомендації та спеціально підібраний додатковий матеріал до занять.

Посилення військово-патріотичної спрямованості викладання історії зажадало пошуків і розробок найбільш доцільних методичних прийомів і засобів навчання. На заняттях широко використовувалися яскрава емоційна розповідь, бесіда вчителя з залученням матеріалів з періодичної преси, творів художньої літератури, книг для читання, хрестоматій з історії, різних прийомів самостійної роботи над навчальним матеріалом.

Класні заняття доповнювалися різноманітною позаурочною роботою. В історичних гуртках велика увага приділялася вивченню героїчного минулого і сьогодення народів нашої країни; учнівські конференції на теми: «Патріотизм російського народу», «Герої громадянської та Великої Вітчизняної воєн ». Школярі брали участь у створенні галерей і куточків про героїв-воїнів, в агітаційно-масовій роботі серед населення, виступали з доповідями, вели листування з фронтовиками і т.д. Таким чином, в роки Великої Вітчизняної війни відбулися суттєві зміни в зміст і спрямованості шкільних курсів історії. У програмах і підручниках збільшився обсяг і питома вага розділів тому, що мали принципове, визначальне значення для посилення військово-патріотичного виховання школярів, що було виправдано обставинами воєнного часу.

1. У методиці навчання історії другої половини XVIII - кінця ХХ ст. розроблялися такі теоретичні засади методів навчання історії: класифікація методів, опис і характеристика визначених груп методів, принципи відбору методів залежно від вікових психологічних особливостей розвитку учнів, типу навчального закладу. Виділялися дві основні групи методів: методи відбору, структурування та викладу навчального змісту і методи організації діяльності учнів на уроках історії. У першому випадку вченими обґрунтовувались різні способи побудови навчального змісту окремих історичних курсів, уроків історії та підручників для різного віку, різних типів навчальних закладів. У другу групу об’єднувалися способи організації діяльності вчителя й учнів на уроках історії. Саме друга група підпадає під сучасне визначення вихідного поняття методів навчання історії в методиці як способів взаємодії учасників навчального процесу, спрямованих на досягнення цілей і завдань шкільної історичної освіти, що реалізуються шляхом використання відповідних прийомів і засобів навчання історії в різних їхніх комбінаціях. Методи як першої, так і другої групи мали на практиці відбиратися вчителями залежно від названих вище критеріїв.

2. Генезис методів навчання досліджуваного періоду у цілому характеризується різновекторними процесами в розвитку досліджуваного і може бути представлений багатьма етапами, які формувалися у зв’язку зі змінами в суспільному житті та освіті, що відбивався у розробці нових програм, у тому числі авторських та варіативних; послабленні чи збільшенні тиску з боку чиновників щодо змісту навчання сприяло збільшенню кількості методів, появі принципово нових вимог і підходів.

3. Перехід від одного до іншого етапу генезису зумовлювалися сукупністю зовнішніх та внутрішніх чинників, що визначали тенденції змін. Серед зовнішніх чинників найбільш впливовими були: потреба в забезпеченні новими необхідними кадрами зростаючої інфраструктури ринку, започаткування профілізації освіти, виникнення нових типів навчальних закладів, швидкі темпи розвитку освіти в цілому й історичної зокрема, наростання протиріч між офіційно-ідеологічною доктриною в освітній галузі й зростанням суспільної свідомості, поступове усвідомлення суспільством кризи в освіті тощо. Серед внутрішніх – механічне копіювання педагогічного досвіду Заходу, переважно ідей німецької методики першої половини ХІХ ст. майже без аналізу ступеня доцільності їх застосування у вітчизняних школах, панування догматичних методів викладання на тлі вкрай перевантажених програм, що потребували механічних прийомів зубріння хронології в школі, неготовність частини вчителів переходити до продуктивних методів навчання, відсутність системи їх підготовки.

Проведене дослідження дозволяє констатувати якісні особливості виділених нами етапів у розвитку методики навчання історії у школі. Для першого етапу характерними були нагромадження значної кількості методів у теоретичному аспекті й початок їх застосування в практиці школи. Вивчення другого етапу засвідчує стійкий взаємозв’язок між методами навчання і розвитком історичної освіти в цілому, що у свою чергу значною мірою був зумовлений державною політикою, адже шкільна історія завжди розглядалась як складова державної ідеології Російської імперії. Саме такі чинники зумовили уповільнення розвитку теорії і практики методів навчання історії в ці століття. Характерним для третього етапу є не тільки нагромадження теоретичних розробок з проблеми, а й швидкий і різноманітний розвиток методів у практиці навчання, залучення значної кількості вчителів до методичної роботи з опису та поширення власного інноваційного досвіду. Четвертий етап пов’заний зі встановленням більшовицької влади. Радянські спеціалісти виявились досить прагматичними і методика викладання історії тут розвивається специфічно.