Сторінка
1

Система розвивального навчання Ельконіна-Давидова

В історії школи та науки проблема розвивального навчання існувала не як самостійна, а як складова частина інших проблем навчання.

Уперше ще давньогрецькі філософи сформулювали деякі ідеї необхідності навчання учнів методам пізнання. Платон (427- 347 рр. до н. е.) вважав,що головне завдання педагогіки – передати нащадкам принципи доброчинності і тим самим зміцнити розумову частину душі. Аристотель (384- 322 рр. до н.е.) у своєму трактаті «Про душу» писав, що метою виховання є розвиток вищих сторін душі. Сократ (469- 399 рр. до н.е.) вбачав головну мету виховання у створенні гармонійної єдності життєвих потреб та здібностей особистості.

Великий вплив на розвиток питань розумового виховання дитини мали праці Яна Амоса Коменського (1592-1670), який вважав, що основою розумового виховання є наочне знайомство її з довкіллям та різноманітна діяльність. Він довів, що в розумовому вихованні слід дотримуватися поступовості, послідовності і систематичності відповідно до її розвитку і можливостей.

Жан – Жак Руссо головний шлях розвитку дитини вбачав в особистому сенсорному досвіді. Тому головне завдання розумового виховання – розвиток органів відчуття ще з дитинства.

Сам термін «розумове навчання» ввів швейцарський педагог Йоган Генріх Песталоцці (1746-1827).

Розумовим вихованням займався також Адольф Дістерверг (1790-1866). Голова мета його дидактичної концепції – розвиток розумових сил і здібностей дітей. Навчання розглядалося як засіб всебічного розвитку дитини.

Значний вклад у розробку психологічних основ розвивального навчання належить дослідженням Л.С. Виготського, який обґрунтував ідею про те, що навчання, яке орієнтується на завершення циклу розвитку, не ефективне для загального розвитку дитини, воно не веде його за собою, а плететься у нього в хвості.

З українських педагогів вагомий внесок у розробку теоретичних основ і практику побудови української національної школи кінця 19 – початку 20 століть зробила Софія Федорівна Русова. Розумовому вихованню школярів С. Русова надавала першочергове значення, оскільки воно є основою для всебічного розвитку особистості, сприяє прогресу науки, техніки, культури.

Таким чином розвивальне навчання є актуальною педагогічною темою на сьогоднішній день.

Актуальність проблеми розвивального навчання у школі обумовлена тим, що розвивальне навчання орієнтує дидактичний процес на потенційні можливості дитини та на їх реалізацію, а значить більш ефективно розвиває можливості учня.

Наскільки важливе значення має розвивальне навчання у системі освіти показує об’єкт даного дослідження - система розвивального навчання за В.В. Давидовим та Д.Б Ельконіним.

Предмет дослідження – методологічні підходи в організації впровадження системи розвивального навчання Ельконіна-Давидова в початковій школі.

Сьогодні в нашій країні в соціальному та економічному планах відбуваються докорінні зміни: обновлюються ідеологічні установки, відбувається перехід до ринкових стосунків. Тому постає проблема формування нової особистості. Особистості, яка мала б міцні знання та вміння, широкий культурний політехнічний кругозір, вміла б користуватися новітніми технологіями, здатна була б приймати нестандартні рішення. Такі завдання суспільство не зможе розв’язати без школи, яка у свою чергу повинна постійно вдосконалюватися, впроваджувати інноваційні педагогічні технології.

Однією з таких інновацій є система розвивального навчання, яка пов’язана з іменами В.В. Давидова та Д.Б. Ельконіна. Я вважаю тему розвивального навчання за Ельконіним-Давидовим актуальною, тому що вона дозволяє сформувати в дитини вже в молодшому шкільному віці основи наукового мислення, стійкий інтерес до знань, цінності співпраці та інші важливі якості особистості. Ці і багато інших розробок повинні активно включатися в процес і зміст здійснюваної реформації системи освіти.

Виникнення системи розвивального навчання та етапи її становлення

В середині 20 століття в усіх розвинутих країнах спостерігалася криза у сфері шкільної освіти. Більш – менш успішно навчаючи школярів знанням, вмінням і навичкам, необхідним для функціонування в стандартних ситуаціях, школа виявилася не в змозі дати суспільству людину, яка може не тільки адекватно орієнтуватися у стрімко змінюючомуся світі, але й знаходити засоби вирішення нестандартних задач, тобто діяти як суб’єкт. У зв’язку з цим різко підвищився рівень дитячої злочинності, наркоманії, алкоголізму. Для подолання кризи школа повинна була перейти до навчання принципово нового типу – забезпечення становлення індивіда як особистості. Звідси зрозуміло, чому спроби подолати виниклу кризу за рахунок зміни чи покращення технології (так зване «програмне навчання», «система опорних сигналів» В.Ф. Шаталова ) явилися не дуже ефективними. Не вирішило проблему і спроби побудувати шкільне навчання, орієнтоване на розвиток окремих психічних функцій (мислення, пам’яті і т.п.) або їх системи (так зване «проблемне навчання», система Л.В. Занкової), бо розвиток окремих психічних якостей сам по собі не вирішує проблему розвитку індивіда як суб’єкта діяльності та життя.

У 60-80 рр. колективом вчителів під керівництвом російських психологів Даниїла Борисовича Ельконіна і Василя Васильовича Давидова був закладений фундамент концепції розвивального навчання, в якій учень постає не як об’єкт навчальних дій вчителя, а як самозмінений суб’єкт учіння. Тобто з самого початку навчання школяр поступово набуває «вміння вчитись». Набуття дитиною потреби в навчальній діяльності, відповідних мотивів сприяє бажанню вчитись, а оволодіння навчальними діями формує вміння навчатись. Тому бажання та вміння навчатись характеризує молодшого школяра як суб’єкта навчальної діяльності в системі розвивального навчання.

Запропонований Д.Б. Ельконіним та В.В. Давидовим варіант розвивального навчання являє собою систему, котра по усім своїм характеристикам, тобто по цілі, засобам та способам її досягнення, формам взаємодії та характеру комунікації між учасниками, є діаметрально протилежною традиційному навчанню та відрізняється від інших варіантів розвивального навчання(система Л.В. Занкової, варіант асоціації «Школа 2000»).

Створення подібної системи потребувало перегляду в психології та дидактиці поняття розвитку як спонтанного процесу та навчання як лише одного із факторів прискорення чи гальмування розвитку. Такий перегляд зробив ще в 20-х – початку 30-х років видатний педагог Л.С. Виготський. Він довів, що всі психічні функції людини мають не біологічне, а культурно-історичне походження. Навчання являється діяльністю дитини і дорослого, воно є не зовнішнім фактором розвитку учня, а його необхідною формою, без якого ніякий розвиток не можливий і яке, створюючи «зону найближчого розвитку» визначає напрям і можливості розвитку. По словам Л.С. Виготського: «Педагогіка повинна орієнтуватися не на вчорашній, а на завтрашній день дитячого розвитку… Навчання лише тоді ефективне, коли воно йде попереду розвитку». Саме ця ідея про провідну роль в розвитку навчання, показаного у взаємодії дитини з дорослим, стала відправною точкою при розробці концепції розвивального навчання Д.Б. Ельконіним та В.В. Давидовим. Велику роль при створенні концепції мала психологічна теорія діяльності А.Н. Леонтьєва і розроблена на її основі теорія засвоєння П.Я. Гальперіна.