Сторінка
13
У 1950-их pp. на Україні працювало 123 підприємства швейної промисловості, одначе її географічне розміщення було дуже нерівномірне. 32% всієї продукції давали підприємства Києва і Харкова. У 1951 — 70 pp. збудовано 10 нових великих підприємств, зокрема в Артемівському (Донецька область), Дрогобичі, Києві, Харкові, Львові, Кіровограді та Миколаєві. Загальна кількість підприємств збільшилась до 152. Починаючи з 1970-их pp., на Україні створюються великі швацькі об'єднання на базі існуючих підприємств, наприклад, київська «Україна» (найбільше в УССР), одеське імені Воровського, харківське імені Тинякова, «Трембіта» у Чернівцях, дніпропетровське імені В. Володарського та інші. Рівень механізації швейної промисловості виріс за 1970-их pp. до 58,2%, на той час створено також 6 будинків для моделювання одягу у Львові, Києві, Донецькому, Дніпропетровському, Одесі й Харкові. [57, с. 18]
У міру розвитку української швейної промисловості перед системою професійно – технічної освіти швейників вставали все нові завдання, які дана система з успіхом вирішувала.
Професійно-технічні заклади готували кадри для швейної промисловості, застосовуючи методи виховання:
- виховання поваги до трудової діяльності, що вимагало вироблення поглядів на працю як на основу життя, джерело матеріального та духовного багатства суспільства, фізичного та духовного розвитку людини, формування трудової дисципліни в учнів, що ґрунтувалось на внутрішній переконаності і необхідності дотримуватися визначених правил та вимог, на розумінні смислу та значення цих вимог, на прагненні якнайкраще виконати доручену 181, с. 389-391], усвідомлення ролі праці, своєї професії у процесі життєдіяльності спричиняло досягнення високоякісних результатів праці, що засновувалось на удосконаленні професійної майстерності та старанності учнів, формування високої культури праці, що включало додержання технологічної дисципліни, виробничої етики, грамотне використання навчально-технічної документації, бережливе ставлення до обладнання, матеріалів, а також раціональну організацію праці;
- виховання самостійності, яке засновано на свідомому, систематичному та міцному оволодінню основними прийомами праці зі спеціальності, що знаходило відбиток в уміннях робітника варіювати своїми діями в залежності від умов, що змінюються, вносити пропозиції до наміченого плану роботи, коректувати способи його здійснення, самостійно розбиратися в сутності вимог, знаходити помилки, попереджати та усувати їх, планувати роботу, раціонально її виконувати, контролювати свої дії;
- виховання любові та поваги до професії як першої життєвої потреби, яке засновувалось на розкритті учням суспільного і особистісного значення обраної професії, підвищенні професійної кваліфікації. У ході практики важливим визначалося також і формування в учнів установки на можливість та необхідність соціального просування протягом трудової діяльності від менш складних до складних та відповідальних видів праці; розкриття користі знань, можливостей для творчого зростання, характеру труднощів, що можуть їх очікувати у реальній практиці;
- звання творчого ставлення до своєї справи, яке ґрунтувалось на формуванні та розвитку в учнів кмітливості, працездатності, зосередженості, захопленості ідеєю, критичному ставленні до себе і до своєї роботи, прагненні отримати оригінального результату, постійного удосконалення професійної майстерності та настрою на пошук нового.
- виховання професійної етики, що передбачала виховання відповідальності за здійснення професійної діяльності як у професійному, так і у моральному плані, професійної честі, з метою підтримки престижу швейної професії та для формування остаточної впевненості в правильності вибору даної спеціальності. Професійна етика для спеціалістів швейного профілю також включала розвиток специфічних вимог (естетичного смаку, культури спілкування) та норм моралі (привітливостіі, доброзичливості, стриманості, ввічливості, добропорядності), додержання яких дозволяло справно виконувати професійні обов'язк;
Розвиток системи ПТУ швейного профілю в Україні в досліджуваний період можна розділити на два етапи :
1 етап - 1970 -1990 роки, коли відбувалося збільшення кількості ПТУ швейного профілю в Україні.
В цілому даний період характеризується цілим рядом ведучих тенденцій: - посиленням соціальної ролі системи загальної освіти; - ростом рівня загальної й професійної освіти робітників; - збільшенням загальної чисельності професійних навчальних закладів системи початкової професійної освіти; - збільшенням частки випускників профтехучилищ у загальній чисельності робітничого класу; - розширенням наукових досліджень в області професійної педагогіки; - удосконалюванням змісту політехнічної освіти, форм, методів і засобів навчально-виховної роботи, проведеної на базі професійно-технічних училищ.
Основними педагогічними умовами, що сприяли розвитку системи початкової професійної освіти в досліджуваний період, були: науково обґрунтований відбір змісту виховання, взаємозв'язок спеціальної підготовки та професійного виховання ; орієнтація всього учбово-виробничого процесу на продуктивну працю; відбиття в змісті освіти ідеологічного виховання.
У даний період особливе місце в системі виховної роботи в професійно-технічних училищах приділялося майстрам виробничого навчання.
З 1969 по 1979 рр. в цілому відбулось зростання якісного складу інженерно-педагогічних кадрів профтехосвіти. У чотири рази зросла чисельність спеціалістів з вищою освітою, що працювали у ПТУ. У 1977 році 88,2% директорів училищ, 85,8% викладачів мали вищу освіту 96% майстрів виробничого навчання - вищу, незакінчену вищу, середню спеціальну або загальну середню освіту.
На підвищення компетентності майстрів виробничого навчання у цей період також вплинуло, як свідчить аналіз звіту „Про підсумки навчальної роботи Луганського облуправління профтехосвіти по технічним училищам та міським ПТУ за 1970-1971 н. р.", вивчення майстрами виробничого навчання особливостей наукової організації праці (НОП) та впровадження її елементів у навчальний процес. У результаті у групі №9 майстрів виробничого навчання З.М. Коваленко та А.П. Молчанової ТУ №59 м. Луганська збільшилась продуктивність праці на 3% та поліпшилась якість продукції, що випускалася учнями у ході виробничої практики.
Вищезазначені заходи в цілому позитивно відбилися на підвищенні рівня компетентності майстрів виробничого навчання та здійсненні ними професійної діяльності. Так, у пояснювальній записці до звіту „Про підсумки навчальної роботи технічних училищ Дніпропетровської області за 1974-1975 н. р." розкрито досвід праці компетентного майстра виробничого навчання групи «кравець верхнього та дитячого одягу» ТУ №1 Л.Є. Насістої. Корисним в її діяльності під час виробничої практики було те, що вона знайомила учнів з новинками та досягненнями швейного виробництва, навчала їх особливостям виготовлення складної продукції та домагалася того, щоб вони в умовах виробництва обов’язково досягли норми кваліфікованого робітника. Крім того вона вміло здійснювала і організаційну роботу на базовому підприємстві: своєчасно переміщувала учнів по робочих місцях та ділянках, звертала увагу на особливості сучасного обладнання, застосування високопродуктивних інструментів та пристроїв, використання в обробці виробів уніфікованої технології.