Сторінка
1

Жіночий ренесанс кінця ХІХ – початку ХХ століття: соціальні, культурні, психологічні та ґендерні аспекти

Літературний фемінізм кінця ХІХ – початку ХХ століття пов’язується з іменами Наталії Кобринської, Євгенії Ярошинської, Ольги Кобилянської, Дніпрової Чайки, Грицька Григоренка, Надії Кибальчич, Наталії Романович-Ткаченко, Любові Яновської, Уляни Кравченко, Христі Алчевської, Людмили Старицької-Черняхівської, Катерини Гриневичевої, Олени Пчілки, які активізувалися у вітчизняному соціокультурному просторі в цей час і заявили про себе як письменниці і громадські діячки.

Дослідниця Л.Поліщук, інтерпретуючи жіночу літературу як “явище незвичайне, характерне і символічне”, окреслює її місце у перспективі до традиційної: “Не стаючи в якусь провокативну позу проти чоловічого письменства, вона (жіноча література – М.К.) активно утверджувала свої позиції єдино правильним шляхом – через утвердження рівня творчої майстерності, літературних талантів, досконалості стилю та вивіреності, глибини письма” [CAPut!', 162]. Погоджуючись з тим, що “ставання в провокативну позу” не було самоціллю письменниць, зазначимо, що певне протистояння все ж мало місце. Насамперед через привнесення в творчий світ іншої перспективи бачення, яка дуже часто виявлялась контрастною до традиційної. Про це, зокрема, йдеться в статті М.Сріблянського “Боротьба за індивідуальність (З літературного життя р. 1911 на Україні)”. Критик відзначає, що “письменниці більше дбають про людину, ведуть достойну боротьбу за її визволеннє . і виявляють більше волі, таланту, ніж мужчини, між котрими % бездарностей страшено великий, тоді як між жінками-письменницями дуже малий. Очевидно, що з жінок в письменство йдуть покликані” [23, 180]. Останнє уточнення видається дуже доречним, якщо пригадати, які моральні, етичні, культурні, соціальні табу необхідно перемогти жінці, щоб наважитись висловитись і тим більше бути почутою.

Творчість стає для письменниць не лише способом самореалізації і пізнання світу, але й шляхом подолання марґінального місця в патріархальному просторі. Як зазначає С. де Бовуар: “Становище жінки спонукає її шукати порятунку в літературі й мистецтві . У реальній дійсності жінка зазнає краху, взяти реванш вона може лише в царині уявного” [4, 361]. Грицько Григоренко, трагічно переживаючи власну приреченість, пише: “Ми знову далекі від життя. Воно не для нас; маму відштовхує від нього її доля, мене – моя широта, ми знову в чотирьох стінах . інколи мені хочеться рвонутися, розірвати всі ланцюги, пізнати бруд, жах і красу, хаос життя; пожити, як люди, “не мудрствующиє лукаво”, живуть . Забути все, залишити, поїхати на війну, взагалі скинути всі рамки, панцир, але . тут з іншого боку – життя, ця гола вакханка з розпаленим тілом, відштовхує мене і каже: “Тобі тут місце .” [7, 17]. Мистецтво – це шанс вийти поза межі одіозної реальності. С.Русова подібно трактує ситуацію Дніпрової Чайки: “Людмила Олексіївна була жінкою високої культури. Вона постійно шукала чогось світлого, великого в житті й ніяк не могла задоволитися звичайними, буденними обов’язками жінки-господині” [21, 45]. Про творчість як “своєрідну форму втечі”, “спосіб збереження власної ідентичності” у випадку Любові Яновської веде мову дослідниця Н.Блохіна [3, 154]. О.Кобилянська в автобіографії також зазначає: “Самота, душевна самота, противне моїм почуванням окруження – викликували в мені жадобу кинути те, що мене зворушувало до дна, на папір” [11, V, 235-236]. Про подібний нюанс літературної діяльності можемо говорити і стосовно інших письменниць цього періоду.

Іван Франко у статті “З остатніх десятиліть ХІХ віку” схвально відгукнувся на появу численної групи українських письменниць, означивши цей факт як “доказ росту національної сили”. “Жіноцтво з природи своєї більш консервативне, більш держиться форми, і вважає на форму, ніж мужчини, – продовжує критик. – Ідеї, погляди, уподобання і привички, впоєні вихованням, домашньою традицією, довше держаться серед жіноцтва, ніж серед мужчин. І коли вже консервативне “жіноцтво” піднімало голову, вимагаючи рівних прав з чоловіками, то це свідчило, що загальний процес духовного відродження сягнув самого ядра українського народу” [26, ХХХХІ, 501-502]. Іван Франко в силу своєї непересічності дуже влучно підкреслив визначальні перепони на шляху емансипації жінок – це традиційні ґендерні стереотипи, які дуже проблематично зруйнувати. Про це писав Джон Стюарт Міл ще в 1869 році в праці “Поневолення жінок”: “Бо коли якась справа підтримується з одного боку, звичкою загального вжитку, а з другого – популярними почуттями, то, отже, на користь цілої справи працює такий потужний пересуд, що перед ним безсиле будь-яке переконання, котрого можна досягнути звертанням до інтелекту будь-якого ґатунку, окрім хіба найвищого” [14, 369].

Для українського культурного простору слушним є зауваження В.Вулф про те, що історія жіночої літератури не є цілісною, “і загадкові роки мовчання наче розмежовують періоди активності” [6, 80]. Цікавими видаються причини сплеску жіночої творчості. В.Вулф шукає пояснення в зміні законодавства та лібералізації суспільного життя [див.: 5]. М.Рудницька, досліджуючи специфіку українського жіночого руху, на перше місце ставить “матеріальні відносини, поступ техніки, право поділу праці, усуспільнення праці” [20, 85], що дало поштовх до витворення нового типу жінки-громадянки, яка могла реалізуватися у різних проявах публічної сфери, в тому числі і в мистецькій. М.Богачевська-Хомяк виділяє національно-визвольний рух як причину жіночої емансипації, трактуючи це як специфіку українського середовища [2, 26], а літературна праця вважається одним із видів національно заангажованої діяльності. У цьому плані цікавим видається і зворотний зв’язок: якщо фемінізм безпосередньо накладається на націоналізм, то він (націоналізм) є домінуючим компонентом, а фемінізм завжди залишається лише додатком. Про це стосовно 1884 року писала М.Богачевська-Хомяк. Такий стан справ не втратив актуальності й сьогодні. Соломія Павличко трактує це як конфлікт між націоналістичною та феміністичною традицією у 90-х роках ХХ століття [17, 54]. Сучасна дослідниця Н.Монахова доходить слушного висновку про те, що націоналізм, відкриваючи політичний простір жінкам як учасницям визвольних змагань, одночасно обмежив сферу їх реалізації традиційними ролями матерів та берегинь домашнього вогнища [15, 131]. І тому література з її прикладним характером виступала рупором ідей і якнайповніше відображала всі ці перипетії. Б.Савчук в книзі “Жіноцтво в суспільному житті Західної України (остання третина ХІХ ст. – 1939 р.)” торкається ще одного аспекту цієї проблеми – психологічного. І хоча автор поділяє думку про особливий статус жінки в традиційній патріархальній спільноті, але дуже тонко передає упослідженість жінки в досліджувану епоху: на ментальному рівні чоловіків цілком задовольняв статус привілейованих членів суспільства, і вони не збиралися нічого змінювати [22, 44]. Про подвійні культурні стандарти писав також С.Єфремов: “Багато фарисейського було в стосунках до жінки у того громадянства, що іншу прикладало мірку і мораль до чоловіків, іншу до жіноцтва” [9, 514]. Про заскорузлість і нетерпимість тогочасного галицького середовища пише Уляна Кравченко, називаючи себе “жертвою перших (емансипаційних – М.К.) змагань”: “Люди зі здивуванням гляділи, що приходжу сама на “Бесіду”, до театру, до наших бібліотек і до бібліотек Оссолінських, де тільки самі мущини приходять .” [13, 124]. Але справа не тільки в тому, що оточення не сприймало таку манеру поведінки, а воно ще й намагалося привести порушників в межі традицій, зокрема, одружити Уляну Кравченко з Корженком, бо вони розмовляли наодинці на вулиці [див. 13, 24-25].