Сторінка
2
Жінки намагаються “прорватися” в публічну сферу, яка до цього була виключно прерогативою чоловіків. Останні реагують шляхом кардинального відкидання і несприйняття. Саме таку симптоматичну рецепцію емансипаційного руху демонструє професор Чорнай із повісті О.Кобилянської “За ситуаціями”. Він характеризує рух як такий, що “йде проти раси в жінці і проти виховавчої вузини родини. Жінку втягається тепер в оборот матеріалізму . В подружжі й родині, не в любові і в заводі чи там фаху лежить наш зв’язок з найглибшими інтересами людськості” [11, V, 31-32]. Має слушність В.Агеєва, вважаючи, що “фемінізм як проблема культури українськими інтелектуалами в цей час майже не усвідомлювався” [1, 144]. Спроби жінок порушити традиційні соціальні парадигми, за якими жінка була витіснена у сферу інтимного, і реалізувати себе у публічній діяльності сприймаються чоловіками, з одного боку, як посягання на їх питому роль і створення таким чином конкуренції, а з іншого – як загроза родині, а отже, і “найглибшим інтересам людськості”. Тому чоловікам дуже імпонував споконвічний стереотип жінки-страдниці. Так, український культуролог Василь Горленко, близький знайомий сім’ї П.Куліша, і, безсумнівно, поінформований про його донжуанські пригоди, в захваті від порядності та відданості дружини письменника, Ганни Барвінок. Це він захоплено обговорює у листі до Бориса Грінченка: “Вона справді достатньо відома письменниця . Ви не відзначили похвальну і привабливу скромність Олександри Михайлівни, яка все життя ховається в тіні, не зважуючись навіть подумати про власну популярність, настільки обожнюючи свого чоловіка” [10, 74], який, як відомо, не завжди платив їй взаємністю. С.Русова також відзначала, що “Олександра Михайлівна прощала свойому чоловікові усі його хиби, усі прикрості, які він їй робив. Вона схилялася перед ним як перед якимось богом .” [21, 36]. Згодом Леся Українка неодноразово звертатиметься до мотиву “забутої тіні”, переграючи класичні сюжети, аби показати ціну, заплачену за геніальність чоловіків. Безсумнівно, що такою ціною був талант і життя Олександри Михайлівни.
Наталії Кобринській належить виняткове місце в становленні жіночого руху. У теоретичних постулатах вона пішла значно далі нагальних завдань. H.Кобринська усвідомлювала обмеженість однопланової постановки питань: громада, освіта, рівність з чоловіком. Вона обґрунтувала необхідність радикальної зміни способу мислення як запоруки побудови нових суспільних умов. Все це належало, на думку діячки, жінкам зробити самотужки, звільнити самих себе, бо на допомогу чоловіків сподіватись в тих умовах не доводилось. Тому-то Н.Кобринська активно виступала за творення жіночих товариств і видання альманахів як способів самопрезентації жіноцтва та усвідомлення власної унікальності й сили. Втіленням таких ідей був альманах “Перший вінок”, де вперше вдалося залучити до співпраці культурну жіночу еліту України: як правобережної, так і лівобережної.
Таким чином, було створено “своєрідне видання, наповнене статтями, поезією, прозою жінок і для жінок” [18, 13]. Останнє уточнення є важливим нюансом. У програмовому вірші “Перший вінок” Олена Пчілка чітко називає адресатом альманаха жінок-читачок і свідомо відмежовується від суду чоловіків-критиків. Таку засторогу можна інтерпретувати двояко. Припустимо, що авторка вважає жіночі тексти відверто “меншовартісними”, і тому недостойними бути включеними в контекст “великої” (чоловічої) літератури, звідси приреченість “для домашнього вжитку” Інший погляд видається більш правильним. Олена Пчілка наперед застерігає від “засудження на смерть” дебютантських робіт, розміщених в “Першому вінку”, добре знаючи таку вітчизняну традицію, що, зрештою, і сталося [див.: 27], бо, на відміну від російського культурного середовища, де читацькі смаки були невибагливі і жіночі твори критика поціновувала “радше за законами рукоділля, а не власне літературної діяльності. На заняття художнім словом дивилися як на дозвілля “слабкої статі”, твори “ніжного пера”, які мали викликати неодмінний захват самим фактом своєї появи” [25, 58], українська модель мала іншу крайність. Критики упереджено ставилися до творів “іншої статі”. Згадати хоча б реакцію М.Грушевського на “Царівну” Ольги Кобилянської: “Оповідання в формі дівочого дневника на звиш чотириста сторінок – брр! думав я собі, споглядаючи на книжку” [8, 174] і, лише переборовши ґендерні стереотипи, дійшов протилежного висновку, “що книжка написана справді талановито, і ми маємо в її авторці діло з справжнім талантом” [8, 174].
Іван Франко як редактор не прийняв до друку в “Першому вінку” оповідання “Вона вийшла заміж” (пізніша назва “Людина”) Ольги Кобилянської, хоча інші редактори Наталя Кобринська та Олена Пчілка були проти такого рішення. Про це зокрема говорила Олена Пчілка у виступі 1927 року з нагоди 40-річчя виходу альманаху: “Таким чином “Перший вінок” позбувся чести вмістити в собі чи не перший твір письменниці, що стала потім такою величною зіркою в українській літературі!” [29, 39]. Планувався випуск “Другого вінка”, куди мали б увійти спогади Уляни Кравченко про учителювання на селі, поезії Лесі Українки та згадуваний твір Ольги Кобилянської. Однак через фінансові проблеми, а також через розбіжності в тлумаченні феміністичного руху видання не було здійснене. Проте, Наталя Кобринська за підтримки Євгенії Ярошинської та Ганни Барвінок протягом 1893-1896 років випустила три числа альманаху “Наша доля”, де продовжувала друкувати феміністичні літературні та публіцистичні праці.
Попри суспільне державницьке культурне значення “Першого вінка” існує ще один аспект. В умовах нереспектабельності вітчизняної культури, браку періодичних видань, відсутність фахових часописів, мовні проблеми та ін., у цьому альманаху вміщено доробки великої кількості письменниць. А це вже можна розцінювати як перший крок самопрезентації, нагода заявити про себе і одночасно ідентифікувати себе з певним інтелектуальним колом. В умовах ґендерної чужорідності це вкрай позитивний психологічний момент. У книзі “Божевільна жінка на горищі” (1979) американські феміністки Сандра Гілберт та Сузен Ґубар наголошували на важливості жіночої традиції: “Отже, самодостатність жінки-митця, її відчуття відчуження від чоловіків-попередників пов’язані з її потребою мати сестринських предтеч та спадкоємців, її нагальною потребою у жіночій аудиторії разом з її страхом антагонізму читачів-чоловіків, її культурно зумовленою соромливістю щодо самодраматизування, її острахом перед патріархальною авторитарністю мистецтва, її занепокоєністю порушенням жіночої винахідливості – усі ці феномени вирізняють її зусилля у самотворенні від зусиль протилежної статі” [цит. за: 28, 523]. Пошук традиції і підтримки є показовим і в плані долучення до європейського контексту, що вкрай необхідно для актуалізації українства.
Завантажити реферат