Сторінка
3

Жіночий ренесанс кінця ХІХ – початку ХХ століття: соціальні, культурні, психологічні та ґендерні аспекти

Більшість жінок-письменниць так само займалися громадською діяльністю. Поряд з феміністичними літературними творами виступали з публіцистичними працями: О.Кобилянська “Дещо про ідею жіночого руху”, Є.Ярошинська “Чого нам боятися?”, Грицько Григоренко “Справи вищої освіти”, Л.Яновська “Про становище української селянки”.

Другу фазу еволюції жіночої літературної субкультури названо фемініс-тичною. Вона характеризується сексуальною та текстуальною анархією, протестом проти панівних стандартів і вимогою автономності [28, 510]. Слушною видається думка С.Павличко, що саме “Олена Пчілка й Наталя Кобринська заклали основи іншої традиції, в якій не було ні чоловічих псевдонімів, ні чоловіків-оповідачів, ні загалом спроби імітувати чоловічий голос” [16, 69-70]. Зміна акцентів у жіночій соціокультурній практиці збігається з епохою модерну, власне, із основним концептуальним принципом цієї доби – принципом пошуку ідентичності. “В модерних суспільствах життя людини невід’ємне від постійного вибору та соціальної творчості, – зазначає філософ Н.Козлова. – Сам індивід відповідає за власний “Я”-проект” [12, 167]. Такі умови формують привнесення в літературу бачення жіночої сутності та навколишньої дійсності з перспективи статі. У листі до А.Кримського від 16 листопада 1905 року Леся Українка наочно продемонструвала такий погляд в аналізі роману “Андрій Лаговський”: “Певне, Ви скажете (або мовчки подумаєте), що в моїх “враженнях” є чимало спеціально жіночого. Бачите, мужеська “рація” в погляді на деякі справи дуже однобока, тому ми доповнюємо її своєю “рацією”, може, теж однобокою, але тільки з них обох може вийти щось ціле і справедливе” [24, ХІІ, 150]. Як бачимо, авторка пропонує концепцію не заперечення та відкидання, а швидше доповнення та співпраці. До речі, як і О.Кобилянська у листі до Осипа Маковея: “Кажуть мужчини, що жінка ніколи не дорівняє мужчині. Я не знаю, чи дорівняє чи ні, але знаю, що вона цілком щось відмінного створить, не менш цінного від нього - щось, чого він не в силі ніколи вдати. Вона, може, знов те не вдасть, що він” [11, V, 394]. Такий поміркований підхід є лишень декларацією хороших намірів, а в творах “ми також виразно бачимо присутність жінки – тут промовляє особа, яка обурюється тим, як трактують її стать, і захищає права жінок, – коментує В.Вулф. – Це привносить в твори жінок елемент, повністю відсутній у творах чоловіків, щоправда, за умови, що ці чоловіки не роботяги або не негри" [6, 82]. М.Рудницька вважає акцент у жіночому дискурсі на питанні статі закономірним, що “жіночий рух діє в усіх жінках, навіть коли вони цього не знають і цього не хочуть” [20, 184]. І навіть публічно зрікаються, як О.Кобилянська у листі до О.Маковея: “Для мене питання жіноч[е] – точка поборена, і відтепер навіть не буду писати тенденційні новели, примір[ом] такого роду, як “Людина”, – обіцяє письменниця. – Впрочім, і не хочу служити двом панам, то є тенденції і поезії” [11, V, 283]. Слова звучать як демонстративна заява, і хоча важко погодитись із С.Павличко в тому, що “останні великі прозові твори Кобилянської ще ілюстра-тивніші за її перші феміністичні повісті” [16, 73], однак слушним видається твердження, що авторці так і не вдалося абстрагуватися від власної статі. Пояснень варто шукати в соціокультурних чинниках (матеріальне становище, рецепція критики, культурні табу), поборення яких вимагало від О.Кобилянської, як і взагалі від жінок-авторок, багато часу та сил і завадило піднятися до вищого рівня осмислення дійсності на засадах ґендерного паритету.

Жіночий емансипаційний рух кінця ХІХ – початку ХХ століть став вирішальною причиною появи численної плеяди письменниць. Така актуалізація співвідноситься соціальними і культурними змінами в українському суспільстві. Творчість стає для жінок не лише естетичною потребою, але й спробою подолати марґінальне становище в соціокультурному світі, самореалізуватися, заявити про власні потреби та запропонувати свій погляд на вирішення нагальних потреб. Звідси певна тенденційність, публіцистичність художньої літератури, яка використовується для ілюстрації емансипаційних ідей. Специфікою українського фемінізму є тісний зв’язок з націоналізмом як пріоритетною визвольною ідеологією. Альманах “Перший вінок” (1887) чітко відобразив тогочасні соціокультурні тенденції та розкрив значний потенціал українських письменниць.

ЛІТЕРАТУРА

1. Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму. – К.: Факт, 2003. – 320 с.

2. Богачевська-Хомяк М. Білим по білому: Жінки в громадському житті України, 1884-1939. – К.: Либідь, 1995. – 424 с.

3. Блохіна Н. До проблеми “жіночого письма” у драматургії Любові Яновської // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Вип. ІХ. – Рівне: РДГУ, 2000. – С. 151-156.

4. Бовуар Сімона де. Друга стать / Перекл. з французької: В 2 т. Том 2. – К.: Основи, 1995. – 392 с.

5. Вулф В. Власний простір. – К.: Альтернативи, 1999. – 112 с.

6. Вулф В. Жінки та розповідна література // Ї. – 2000. – № 17. – С.78-86.

7. Грицько Григоренко. Хаос (уривки спогадів) // Слово і час. – 1997. – №2. – С.15-17.

8. Грушевський М. Новини нашої літератури: “Царівна”, оповідання О.Кобилянської // ЛНВ. – 1898. – Т. 1. – Кн. 3. – С.174-180.

9. Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Феміна, 1995. – 688 с.

10. Забияка И. “Остаюсь глубоко преданный. В. Горленко” // Хроника. – 2000. – №1-2 (3-4). – С.73-82.

11. Кобилянська О. Твори: В 5 т. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1962-1962. Римською цифрою позначаємо том, арабською – сторінку.

12. Козлова Н. Гендер и вхождение в модерн // Общественные науки и современность. – 1999. – №5. – С.164-174.

13. Кравченко Уляна. Наталя Кобринська. До 10-річчя з дня смерті Наталі Кобринської // Слово і час. – 1990. – №3. – С.22-27.

14. Міл Джон Стюарт. Про свободу. – К.: Основи, 2001. – 463 с.

15. Монахова Н. “Підпорядковане” в українському контексті // Сучасність. – 2003. – №4. – С.124-142.

16. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: Либідь, 1997. – 360 с.

17. Павличко С. Фемінізм. – К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2002. – 322 с.