Сторінка
2

Іпостасі образу чоловіка в поезії Ігоря Римарука

Дослідниця Леся Ставицька, розмірковуючи про домінантний соціокультур-ний типаж українського чоловіка, виділяє різновид “чоловіка нудьги” у метафізичному сенсі цього слова – обивателя, – для кого сутнісним видається лише піклування про збереження себе і свого роду-сім’ї [8, 33]. Ця іпостась образу чоловіка знайшла своє художнє втілення в Римаруковій поезії. Слід наголосити, що, зображуючи українського митця як “чоловіка нудьги”, автор послуговується іронією широкого спектру: інколи у віршах звучать легкі іронічні нотки (“Чорна чаша наповнена вщерть”), чи то глузливий “шибеничний” гумор (“Тут не знайдете мене ви”), а то й саркастичні інтонації (“Блажен, хто поділив на чистих і нечистих .”). У підтексті йдеться про схильність Поета тоталітарної доби до численних компромісів та поступок власному сумлінню. І.Римарук знаходить напрочуд вдале метафоричне вирішення для означення митця-пристосуванця: це тип “мовчуна”, душу якого роз’їдає страх і ницість. Відтак досить виправдано звучить нещадний сміх у закликах до самовдоволених і можновладних митців-безбатченків гнати зі свого порога “затюкану”, але ж таки живу душу:

а хто ж отой мовчун – нічий і споночілий

творця невдалий жарт корова на льоду

віки його знайшли і міткою нашили

старезну коляду на спину молоду

отямся хто блажен жени його з порога

поткнеться до коша – негайно відкоша

бо в нього зла й важка а все-таки дорога

затюкана й дурна а все-таки душа [6, 46].

Ліричний герой-митець – це й філософ-самітник, інтраверт за вдачею. Проте усамітнення Римарукового митця постає не як усвідомлений вибір, не як життєва настанова, що стає умовою існування, а як вимушена необхідність, як втеча від дійсності. Не випадково центральний герой поезії – це homo viator, тобто подорожній, блукалець світами (“і моделі пророків виходять з дзеркал, / і заходять у вічність блукальці”). Поезія І.Римарука з мотивами самоти, блукань відзначається різноплановістю асоціацій, які найчастіше мають внутрішній прихований смисл, як-от образ “порожнечі”, що доповнюється мотивом “занімілого слова”, – таким воно стає тоді, коли митець опиняється перед потребою осмислити чужі болі й страждання (“Віщі вірші – ще давніші”). У вірші “Чорна чаша наповнена вщерть” “самота” асоціюється з “чорною чашею” (символ смерті – за філософією екзистенціалізму єдину вартість життя); подекуди (“Тут не знайдете мене ви”) темнота уподібнюється до смерті, а саме життя людини сприймається як мандрівка від народження до смерті (“Знову я втечу, панове, / і в тамтешній темноті / небо матиму тернове / й точну дату на хресті”). Проте найпоширенішим аспектом проблеми самотності стає конфлікт одного-багатьох (одного-інших), “де під “одним розуміється вже не просто людина взагалі, а саме Людина творча, Поет, а в ролі “багатьох” виступає вороже до нього суспільство” [7, 117]. У цьому сенсі Римарукова лірика набуває сутнісних ознак метафізичної поезії.

Автор заторкує актуальну проблему відчуження митця в суспільстві, його приреченість на самотність як психологічний тягар, що нерідко стає причиною трагічного кінця. Вірші з подібними мотивами створюють видимість світу, розчахнутого на друзки, маргінального й ворожого людині. Автор подає апокаліптичний образ землі, яку “ковтнула чорна звізда” і де панує “пліснявий час”; майбутнє уявляється ліричному героєві в похмурих відтінках, позаяк воно межує зі смертю. Проте ліричний герой ще поки намагається протидіяти руйнівному началу і протиставити йому “будівничий міт”, хоча й розуміє його приреченість у добу суцільного Апокаліпсису: “бо добрим цей останній міт не буде: / на скронях – сніг .” (“Ми надійшли – чи скопом, чи вертепом .”). Саме цей мотив став визначальним у поезії 90-х. Проте відмінність між Римаруковою лірикою і творчістю “дев’ятдесятників” у тому, що автор “Діви-Обиди” подає апокаліптичне світовідчуття як необхідну умову прозріння митця, його духовного катарсису, тоді як у поезії 90-х звучить суцільні депресивні настрої, що дало підставу критику В.Даниленку назвати молодих поетів генерацією “національної депресії”.

У книжці “Діва Обида” простежується еволюція поета в розробці мотиву творчості: у з’ясуванні місії поетичного слова відчувається перехід від романтичного замилування юнацьким поетичним братством у дусі традицій морально-етичного ідеалізму (“Три потоки місячного світла”, “Двадцятилітній”, “Братове, хто стояв при слові у сторожі .”) - до іронічного осмислення моральної деградації, а то й колабораціонізму колишніх побратимів, які “за хліб і чай” безрозсудно продавали свій хист, опинившись у полоні нікчемного страху (“Від‘їзд”, “Вже не стачить старих підошов .”). Поет з гіркотою констатує: “Повтікали із бою свої, / а казали – татари .”.

Відтак ще одну іпостась образу чоловіка в Римаруковій поезії можна означити метафоричним образом прозаїка-шістдесятника Р.Андріяшика – “людина зі страху”, своєрідний ліричний портрет якої постає у вірші “А те, що живий, – серед ночі засвідчує страх .”. Страх перед зовнішнім, що гнітить чоловіка-українця, заважає йому самоствердитися, “відбутися” у світі. Свідомість чоловіка-митця, уражена страхом, продукує появу пристосуванця, якому бракує сил вистояти перед тоталітарною системою. І.Римарук змальовує пародійний образ покоління, вплітаючи в ліричний плин тексту ущипливі саркастичні нотки. За право жити спокійно й сито вони платять дорогу ціну: живуть у постійному страху, цей нікчемний стан автор передає за допомогою розгорнутого метафоризованого порівняння (для них “останнє кохання тремтить на підземних вітрах / і вірші останні стоять – як форелі в потоках”). У підтексті вірша звучить риторичне запитання: що ж лишається поколінню поетів, яке відбуло “вже дві пишногрудих” епохи і тому без ентузіазму очікує на ту, що прийде – “якась вертихвістка, німфетка, Лоліта! .”? Отже, образ поета постає зовсім блюзнірським, у певній мірі навіть бурлескним: він “не зазнає болотяних навіть Лукроз: / обшарпаним страхом остання Лукроза накрилась”. Нагадаємо, що “болотяна Лукроза” у неокласика М.Зерова була символом творчого натхнення, джерелом Музи поета, а в І.Римарука набуває бурлескно-пародійного змісту. Сам образ поета забарвлений демонологічним відтінком.

Поета-“вісімдесятника” І.Римарука хвилють історичні корені формування феномену “людини зі страху”. У його поезії постають трагічні сторінки національної історії, які осучаснюються, набувають нового змісту. Не випадково поет у 80-ті рр. звертається до образу Берестечка – в українській літературі він став символом поразки й рокованості долі українського чоловіка, варто хоча б згадати роман Л.Костенко “Берестечко”, де авторка створює наскрізний мотив поразки (“Народе вільний, аж тепер ти – віл. / Моя поразка зветься Берестечком”). І.Римарук надає цьому образу морально-етичного сенсу: він вважає, що кожен чоловік-українець опиняється перед вибором - стати на тяжкий і невдячний шлях відстоювання національних ідей чи пристосуватися і задовольнятися ситим і спокійним життям (“Вже не стачить старих підошов”, “Ковчег”). Ця проблема особливо болюча для українського поета, він підходить “до свого Берестечка” свідомо і здійснює вибір. Зрадництво митця, його конформізм І. Римарук досить красномовно означує як “берестечко поезії” (“Нічні голоси”). Мотив зрадництва увиразнюється мотивом моральної відповідальності митця перед поколінням репресованих письменників. Так, у поезії “Від’їзд» автор уславлює загиблих у сталінську добу поетів як “коло обранців”, в яке “не впишуть приблуд”. Живі поети несуть на собі тягар обов’язкової моральної-етичної сповіді перед поколінням “тридцятих розстріляних” років, яке автор називає “лицарством упертим”. Деформація таланту багатьох українських митців викликала появу до болю самокритичних, самоспалюючих слова: “Ми не поети. / Поети – в землі”. Проте загиблі вічно живі, вони “знову дорогу спитають в зірок”.