Сторінка
3

Іпостасі образу чоловіка в поезії Ігоря Римарука

Втрата митцем своєї творчої свободи, будь-яка поступка кон’юктурним віянням спричинює втрату душевного спокою, фальш і лицемірство. Цей мотив підсилюється за допомогою образу-символу “вистиглого чаю”, “решток чаю”, який уже не може зігріти душу людині, що втратила свою Самість, зазнала “духовної інфляції” (К.Юнг). Якщо раніше побратими-поети (приміром, неокласики, чи поети “Київської школи”, чи ті ж “вісімдесятники”) пускали по колу чай, надаючи цій церемонії значення сакрального ритуалу, скріплюючи нею узи свого братства (“Отож заварюй – і зазвичай / передавай по колу чай”), то для поетів-конформістів залишається “доцмулити вистиглий чай, / поставити вірш – як свічу незабутому предку”. І. Римарук дошукується відповіді на питання: чому омріяна свобода, яку митці п’ють “по два ковтки . по два ковтки”, виявилася “затруєною”?. Чому чайна церемонія (напрошуються зіставлення з гуцульським чоловічим танцем “Аркан”, де основним принципом було міцне чоловіче коло) перетворюється на звичайнісінький фарс? Надії на розбудову вільної нації виявилися примарними, тому і чай перестає смакувати, і свобода стає затруєною. Епоха порубіжжя з її сильними рецидивами постколоніального синдрому продукувала “ілюзію мужності” (С.Ушакін), позбавляючи українського чоловіка можливості проявити “мужність бути” (П.Тілліх). (Згадаймо хоча б “мітингово-фестивальний” варіант мужності українського чоловіка-митця у час національного відродження 1980-х, основним змістом якої стала фальшива риторика та декларативні гасла). І як наслідок - “мужність перетворилася на перформативне, показове, оглядове, інсценоване явище, розраховане на певного глядача” [6, 25].

Корені страху буття, страху творчості українського чоловіка можна витлумачити, за Карен Горні, і в гендерному аспекті – страхом чоловіка перед жінкою. “Чоловіки невтомно намагаються якось висловити ту могутню силу, яка вабить їх до жінки, а водночас і страх, ще це може призвести їх до загибелі” [2, 25]. Завжди й усюди чоловік намагається позбутися страху перед жінкою через його об’єктивацію. “Чи не тут часом власне й криється одне з найпотужніших джерел чоловічого потягу до творчої праці – у вічному конфлікті між тугою чоловіка за жінкою і його страхом перед нею?” [2, 25]. Сказане дослідницею, на наш погляд, у повній мірі проявляється у Римаруковій поезії “Коли світанок давні вірші .”. Ліричний герой переживає стан поетичного натхнення (“шаленство”), що породжує “віщі вірші – ще давніші”. Творчий екстаз навіює роздуми про фатальну закоханість митця у Жінку, яка стає джерелом його музи і водночас – невимовного страждання. Неусвідомлений страх перед останнім спонукає Поета до “ширяння” поетичної думки у минулому, коли визначальним у процесі творчості стає панування сфери несвідомого: “І де на світі божевільня, / в якій мені не буде тісно?!”. І тільки справжньому Поетові дано збагнути таємниці зв’язку історичних епох, - та вже коли ця істина відкриється – тоді “заніміє поруч слово – мій духівник і мій наглядач”. Для ліричного героя І.Римарука творчість – стан несвідомого натхнення, що протистоїть свідомій волі; творчий процес для нього – нерозгадана таємниця. Тобто історія і кохання до Жінки стають для поета джерелами творчого натхнення, духовного опертя, порятунку від наступу прагматичного світу з його гострими протиріччями, - це його “духовний острівець”, де він тримає звіт перед самим собою і Богом. Бо ж справжнє мистецтво передбачає і самоспалення, самоофіру- у цьому сенсі поет виступає заручником свого таланту.

Поезія І.Римарука заторкує актуальну проблему втрати авторитету українського батьківства, негативним наслідком якого стало руйнування історичної пам’яті: поет стурбований тим, що в сучасної людини “в проломі пам’яті чорторий скаженіє!” (“На Щекавиці”). В Україні генетично складалося так, що падіння ролі батька (згадаймо хоча б старого Кайдаша із повісті І.Нечуя-Левицького) спричинювало поглиблення маскулінної кризи, яка у низці віршів І.Римарука матеріалізується мотивом утрати рідного дому. Так, в одному з ранніх ще віршів “Портрет” (збірка “Висока вода”), з’являється вражаючий образ “покинутої хати”, що лейтмотивом проходить через усю Римарукову поезію. І хоча йдеться про спорожнілу хату як наслідок воєнного лихоліття, ідейний задум цього образу значно глибший. Хата, що аж дзвенить пусткою та безпорадністю, постає персоніфікованою, всі деталі старого інтер’єру – ніби самотні істоти, які волають криком від своєї одинокості, покинутості:

У покинутій хаті обмітає щоніч домовик

Биту шашелем раму, старий полотняний рушник.

В димаревому горлі, в забитому роті вікна

Перекочує вітер обпалене сонце: “війна” [6, 82].

У цю пустку “навпошепки в хату зайшов перебути сльоту” подорожній (трансформований авторською уявою образ батька), для якого пустка наповнюється значимим змістом, стає своєрідним моральним уроком, що випливає з роздумів – і над “екологією людських душ”, і над історичною пам’яттю. У поезії “Гнізда птичі та нори лисичі .” з’являється образ “хати порожньої” як символ духовного безпам’ятства. Живучість комуністичних міфів символізують “гнізда птичі” та “нори лисячі, олов’яне безлюддя олив”, які позбавляють людину прив’язаності до малої батьківщини, нав’язують ідею фальшивого патріотизму, викидають її на узбіччя суспільного поступу – роблять маргінальною й упослідженою. Впродовж кількох десятиліть у людських душах витравлювали кровне відчуття отчого порогу, свого етносу і своєї родини. Поет викриває тих співців, хто співає хвалу абстрактній “радянській батьківщині”, – вони “наче пси, шолудиві славлять землю – тремтячу, як пес”. Загостреними сатиричними засобами розвінчує “сліпців й байстрюків”, надія ж поета - на “державців, добром одержимих”. Ідея відродження “сильного батька”, що суголосна державницькому пафосу, наскрізна у поезії “Дощ”, яка побудована на контрасті: “золота” пора державності України протиставлена “чорному” сьогоденню, позначеному депресивним синдромом. Низка метафоризованих епітетів (“золотих вітрах”, “золотим плющем”, “золотим мечем”, “золотим дощем”) створює загострений контраст до образу “чорного дощу”. Проте поезія позбавлена відчаю й песимізму: звучить міфологічний мотив цілющої зливи як способу відродження нації.

У Римаруковій поезії художньо трансформується “міф “проклятого поета” – стражденика-борця, що свідомо протидіє суспільству. І.Римарук абстрагується від конкретного історичного часу і подає філософське узагальнення проблеми “митець-суспільство”, “митець-історичний час”. У вірші “Останній біженець із різдвяних легенд” автор створює новий міф про сучасний Апокаліпсис. Український митець рокований бути “переселеним в Об’явлення Івана», жити у світі, де панують “порожнеча безнастанна”, де “розлився слід і розповсюдилась омана. / Розбився світ, як череп’яний глек, ущент”. Зцілення душі митця асоціюється з біблійним мотивом - необхідністю випити гірку чашу до дна: “Уже наповнюється сім Господніх чаш – / мені роковано надпити кожну чашу”. Біблійні образи – чаші гіркої, караючого огня, непоступливої десниці, блудниці - вжиті для відтворення мотиву внутрішнього протиборства між Добром і Злом [6, 12].