Сторінка
2

Функції перекладу

Багато чим з того, що перелічено тут щойно й далі, переклад 13) зводить мости єднання між культурами, народами, епохами й особистостями автора та перекладача, „зближує чуже зі своїм” (Ґете); 14) уможливлює новий і особливий тип інтертекстуальності, забезпечуючи перегук і взаємодію різнорідних контекстів; 15) духовно інтегрує і консолідує людство, творить світову спільноту, роблячи загальним набутком окремі досягнення народів у науці, техніці, культурі тощо. Ідею „всесвітньої літератури” обґрунтував ще Ґете, який називав працю перекладача „однією з найважливіших і найдостойніших справ, що зв’язують воєдино всесвіт” [3]. До речі, думку класика тлумачать і так: переклад є „одним із . засобів міжнаціональних відносин у цілому світі” [4]. Особливого резонансу цій ідеї надав марксизм, угледівши в ній для себе благословення, провідну зорю, модель підкорення планети. Сучасна стадія глобалізації завдячує перекладачам – попри поширення міжнародних мов, яке активізувало 16) посередницьку, „транспортну” роль перекладу, коли перекладають не з оригіналу, а з іншомовного перекладу. Примітно, що тепер майже половина перекладів у світі здійснюється з англійської мови. Буває й так, що твір, а надто міжнародний документ, заново тлумачать (перевиражають) з урахуванням кількох його різномовних версій, визнаних авторитетними чи автентичними. Статус самої мови оцінюється за кількістю і якістю перекладів нею. З іншого боку, переклади мовами міжнародного спілкування, однодержавними мовами, до яких належить українська, рідковживаними й загроженими, що перебувають на межі зникнення, мають доволі відмінні й по-різному акцентовані функції. Хоч це й парадоксально, але ті переклади, що конкурують і доповнюють один одного у вселенському вимірі, й далі 17) служать полем і стимулятором мовних контактів, а тому 18) сприяють створенню та еволюції мовних спільнот, місцевих і регіональних, які послуговуються багатьма мовами (або й мовами-гібридами).

Останній феномен стає зрозумілішим, коли зважити на те, що для семіотики всі люди є поліглотами. Це потверджується вже тим, що й у межах однієї етномови між її підсистемами здійснюються переклади (так звані внутрішньомовні), щоб розмножити твір на варіанти тлумачення і форми втілення. Потреба в них, що її по-своєму продовжують наслідування, пародія та епігонство, виходить далеко за рамки кодів словесних. Так, художню літературу прочитують театр і кіно, але ще й музика, балет, скульптура, пантоміма – часом багато разів. Утім, ще донедавна, всупереч застереженням О. Потебні, в перекладах вбачали зовсім протилежне – чинник „зближення і злиття національних мов в окремі зональні і . в єдину мову людства” [5].

Разом з тим переклад: 19) збагачує свою літературу й культуру новими образами, жанрами, стилістичними прийомами, поняттями і сферами думки; 20) прискорює зовнішні художні, концептуальні та ідейні впливи, а так само й внутрішнє життя своєї ойкумени – як складник її контексту. Чи не всі літератури починалися з перекладів, відтак переклад служив каталізатором літературного процесу. Духовний обмін лише примножує цінності – на відміну від обміну валют. „Що сховав ти – те пропало; що віддав ти – те твоє”, – писав Ш. Руставелі. Хто дає – здобуває нові обшири дотичності й дії, хто приймає ­– отримує нові стимули й животоки від капіталу власних напрацювань. Загалом переклад 21) продовжує буття твору й культури, є формою їхнього розвитку: твір – не мертва замкненість статичного тексту, а факт невпинної людської свідомості. „У поезії, в пластиці і взагалі в мистецтві немає готових речей”, – стверджував О. Мандельштам [6]. Вряди-годи іншомовна іпостась твору, а особливо самопереклад, 22) править за дзеркало, вдивляючись в яке, сам автор змінює щось в оригіналі чи у спрямуванні своєї творчості.

Переклад – завжди школа. Це 23) школа художньої майстерності (у якій виросло чимало класиків поезії, прози, драматургії). І в красному письменстві, і в будь-якій сфері поза ним, тобто беручи загалом, це 24) ефективна вправа для повнішого опанування ресурсів рідної мови; 25) лабораторія для випрацювання власного стилю, формування мовної особистості. Крім того, 26) допоміжний метод вивчення іноземної мови (щоправда, обмежений і нерідко сумнівний, бо прив’язує одну мову до іншої); 27) ефективна розумова вправа, яка розвиває творчі здібності, пам’ять, увагу, чутливість і чуттєвість, емпатію, реакцію тощо. Певна річ – за умови дидактично виправданого підбору текстів і способів перевираження (порівняймо можливості різновидів усного: послідовного й синхронного, одновекторного і двобічного, – і писемного, як-от подвійного, що включає зворотний). Само собою, за різних обставин переклад вчить перекладати, це 28) школа власне перекладу, причому і як долання труднощів перевираження (наприклад, у диктанті-перекладі або при усному зчитуванні іншою мовою з аркуша), і як готовий майстерний взірець, що гідний аналізу й наслідування. Бувати в робітні віртуозів слова, ретельно досліджувати їхні тлумачення перекладенятам-початківцям не менш корисно, ніж правити власні спроби під орудою наставника.

Віддавна визнано, що переклад – 29) важливий рушій розвитку мови, яку він мобілізує, поповнює, поширює на нові терени, шліфує тощо (як бачимо, функція урізноманітнюється). Ця теза особливо злободенна в Україні в сучасну добу незалежності. А разом з тим переклад 30) охороняє свою мову (без перекладів мова задихається, кволіє і щезає), захищає самобутність своєї культури. Або навпаки – 31) витісняє іншу мову з її споконвічних теренів (зауважмо ситуацію засилля чужомовних перекладів в Україні). Іноді тим самим – 32) звужує сферу функціонування самого оригіналу, робить його вторинним, необов’язковим, зайвим, 33) нав’язує суб’єктивне або й упереджене тлумачення (див. також п. 52).

На думку К. Фослера, „будь-який переклад здійснюється за велінням інстинкту самозбереження мовної спільноти”, художні переклади – це „стратегічні аванпости, на яких дух мови певного народу бореться з чужим, відвойовуючи в нього хитрістю якомога більше” [7]. Щоб відлучити плем’я від рідної мови, досить не впустити до неї духовних скарбів, напрацьованих людством, і нав’язати племені в перекладах чужою говіркою все, що витворив його власний геній. Можна створити й такі умови доступу до першотворів, що автори самі себе перекладуть, як довелося П. Кулішеві перекладати свою „Чорну раду”. І народ передражнить і перебреше на чужий смак і лад сам себе і для себе самого. Так перекривив В. Коломійця В. Данько у вірші „Рідна земля”, що його турботливо поширили в краю Кобзаря, аби українська дітлашня лицемірила, декламуючи: „Люби, неси, как звездный свет, Ее язык и песни .” [8].